Читати книгу - "Звичайна вдячність"

Спекотні дні минали один за одним, а дощі напували землю. У серпні селяни батькових парафій потрошку почали перешіптуватися, що долина видається благодатною. Боронь Боже, було казати те вголос, але всі розуміли: на них чекає найкращий урожай за останні роки.

Мама почала підготовку до переїзду. Підозрюю, найтяжче було пакувати речі з кімнати Аріель. Вона довгенько там вовтузилася, і я часто чув її плач. Більшість сестриних речей ми не брали з собою до Сент-Пола. Тато віддав ці речі організації, що надавала допомогу сім’ям мігрантів, чимало з яких приїздили, аби працювати на полях.

Не лише наша сім’я залишала містечко, О’Кіфи також переїжджали. Мама Денні отримала нову роботу і збиралася вчителювати в Ґраніт-Фоллз. Свій будинок вони виставили на продаж, і другої неділі серпня Денні та його сім’я поїхали.

Тими днями Нью-Бремен викликав у мене незвичні почуття. Не можу сказати, чому так сталося: можливо, через наш переїзд, а може, й через усі перипетії, які трапилися того літа. Кожен закуток містечка був уже частинкою минулого. Ночами я іноді намагався розібратися, що саме відчуваю, проте все навколо видавалося надто заплутаним. Прожив тут п’ять років, найдовше, ніж будь-де, поки не оженився й осів зі своєю сім’єю. Я був дитиною, яка, можливо, занадто рано ступила на поріг зрілості. І тим містком стали всі трагічні події літа. Днями я чимало блукав, зазвичай на самоті; відвідував місця, що стали справжніми пам’ятками на згадку. Естакада, яка бачила найбільше страхіть тієї спекотної пори; кар’єр, де я отримав стільки дитячого задоволення, бо провчив Морріса Інґдала; крамничка Голдерсона і її крижані склянки з шипучою содовою. Блукав уздовж річки, зазирав у місцину, де Воррен Редстоун побудував навіс. Стіни вже майже зруйнувалися, а весняні паводки скоро змиють усі докази присутності людини серед природних пишнот. Вештався внизу біля будинку Еміля Брендта та його сестри, доріжками, що звивалася вгору повз тополі. Доріжками, якими несли мою сестру до річки. Потім стояв біля парку Сіблі з його чорною піщаною галявиною, подовбаною багаттями та феєрверками. Саме там бачили Аріель востаннє. Я намагався збагнути ці речі, але не міг.

Після похорону Аріель мама відвезла Джейка на заняття з логопедом лише один раз. Він розповідав потім про допит, який йому влаштували щодо неймовірного зникнення вади, проте він постійно наголошував: то було диво. Усі дивилися на нього, як на дивака, який зловив золоту рибку з трьома бажаннями. Потім мама пояснила, що то цілковита правда — диво милості Господньої, і вже на те аргументів не знайшлося.

Гас проводив дедалі більше часу за містом. Хоча він і не розповідав про те, але я довідався від татка, що він допомагає Джинджер Френч по господарству. З гульками Гас зав’язав і рідко бачився з Доулом.

Кожного дня, що наближав нас до від’їзду, до оселі приходило чимало відвідувачів — попрощатися. Хтось був одним із татових парафіян, дехто заявлявся як сніг на голову. Една Свон завітала з печивом. Не знав, чи порозумілися вони між собою з Евісом, але вона була така ж прекрасна, і я щиро вірив, що так.

Знав, що сумуватиму за краєвидом з її білизною, яка сохне на мотузці під ніжним літнім вітерцем. Якось увечері приїхали й Клементи. Поки дорослі гомоніли на ґанку, ми з Пітером та Джейком повилежувалися на пасовищі за будинком, базікаючи про бейсбольну команду «Твінс», серіали та життя, що чекало на нас у Сент-Полі. Ідея переїзду його не тішила, адже Пітер уважав, що містечко Кедбері чи Нью-Бремен значно ліпші. Він навіть нас попередив, що походжати вночі по Сент-Полу небезпечно і там усі зачиняють двері. Перед від’їздом він іще раз запросив нас до себе та пообіцяв розповісти про мотори й інструменти. Коули теж ненадовго заскочили. Вони пізно народили Боббі, а його смерть їх зістаріла. Тоді їм було не більше п’ятдесяти, проте в моїй пам’яті вони залишилися стариганами. Обнялися на прощання і пішли до себе. І хоча Коули втратили Боббі, мені вони видавалися щасливими. Адже мали одне одного.

За тиждень до від’їзду загинув Морріс Інґдал. Нещасний випадок стався з ним на консервному заводі, де він працював. Хлопчину звільнили під заставу до початку слухання у справі, де Морріса звинуватили в розбещенні малолітніх. Він прийшов на зміну п’яний, майстер попросив його повернутися додому, проте у відповідь почув лишень кілька гарячих слівець. А потім він просто не втримав рівновагу й упав з платформи, де відбувалася суперечка. Зламав шию і розбився об підлогу. За іронією долі, Інґдалів батько, далекий від церкви чоловік, попросив тата відслужити заупокійну по померлому. Я висловив бажання бути присутнім на похороні, й тато погодився. Це був найсумніший похорон зі всіх, де мені довелося побувати. Ніхто не прийшов, аби провести Морріса в останню путь. Навіть Джуді Кляйншмідт і його батько не з’явилися; його пізніше знайшли п’яного до безтями в місцевій пивничці.

За два дні до нового життя в Сент-Полі в будинку всі сиділи на валізах. Мама видала нам із Джейком коробки і наказала пакувати речі. Ми позапихали туди все з шафи та комода. Брат обережно пакував свої літачки та комікси. Нічого надцінного я не мав, тому своє майно покидав навмання. Блукаючи будинком, натикалися на доріжку з коробок та ящиків: білизна, рушники, скатертини, татові книжки, лампи, вази, картини, кухонне приладдя, горщики, каструлі. Висіли лише штори, що надавали будинку хоч незначного, але затишку.

Тими днями Джейк частково проводив час у будинку Еміля та Лайзи Брендтів. Батьки більше не спілкувалися з Емілем. Після того, як Брендт розповів мамі правду про нього й Аріель, вона спочатку надзвичайно лютувала, проте недовго. «Що зроблено, те зроблено!» — сказала вона татові. І я знав: вона саме це і мала на думці. Я не знаю, чи пробачить вона коли-небудь Емілеві Брендту. Скоріш за все, вона, як і Джейк, втомилася від злості. Наскільки я знав, вона з ним жодного разу не бачилася, і від цієї втрати їй також було важко.

Проте з Джейком усе було інакше. Він розповідав, що йому шкода Лайзи. За словами брата, єдиними, хто дбав про неї, був Еміль і він. Хоча Лайзі вистачало компанії свого брата, її обличчя завжди сповнювалося щирою радістю від зустрічі з Джейком. Він часто навідувався, стверджуючи, що мусить допомогти на городі. Джейк розповідав, що іноді бачив, як Еміль Брендт сидить на ґанку, чи чув, як грає в будинку на роялі. Він так жодного разу і не поговорив із ним. Брат стверджував,