Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Хай і так, то хто ж її не вживає в Гетьманщині? І чому вона припала чільникам, а не комусь із рядовичів? — турбувала Сірка та оказія.— Може, дійство те ляське або московитське, як чував у розмовах про гетьмана?

— Що ляське, то хто зна, а що московитське, то Бутурлін же також отруївся, вживши риби. Сам дідько того не второпає, отож берегтися нам не завадить. Зайдемо в мій монастирський регімент, який по божому охороненню уцілів, бо ж бачиш: все попалене і потрощене в руїну,— повів він дорогого гостя двором, потисши по путі йому руку так, що той аж стерпіти не зміг.

— Вірю, вірю, що маєш ще ти, брате, силу нівроку,— вихопив Сірко свою руку, мов із лещат.

Всівшись у канцелярії наказного, знайомилися зі становищем в Гетьманщині, в Слобожанщині, в Січі та Великолужчині, вертаючись до помеж-кресів і там, і в Поділлі, та на Волині. Господар не мав чим особливо пригостити Сірка з дороги і почував себе незручно і аж ніяково, та гість, зрозумівши те, виручив побратима, наказавши джурі принести тобівку, яку Лавро Гук віз недоторканно, як гостинець.

— Живемо рибою, а мешкаємо по ярах і лісках чи в бурдюгах і руївнищах,— неспіхом говорив Богун.— Регімент передислокував у Вінницю, та все належно не переберемося туди. Думаю, тобі краще буде розмістити своїх доброхітців у Байраківці, Ярові, Липовці чи й у Ладижині та Гайсині, як відпочинуть. Там вони підсилили б залоги сусідні і від злого ока були б сховані, а головне, паші там для коней більше, бо ми тут все випасли,— мов радився господар.

Два давні побратими, користуючись із спокою на пресах, пом'янули добрим словом полеглих і згадали багато чого за полудником, не поминули й давноминулих подій, спільних походів і кривавих сутичок із ляхами, зокрема й у Підзамчому, на берегах Мурафи та її плеса, поминально змовкнувши на честь тих, хто ліг там на вічний спочинок.

Невеселою була їхня мова, бо згадали спалення Красного і Ямполя, де з Данилом Нечаем у смертельному пеклі бою була і його дружина, хмельниківна Олена, що зустріла разом із шістьма тисячами козаків і свою смерть від шляхтича-сотника Байбузи, де прославили себе полковник Гречка і сотник Тарас Завіса зі своєю красунею дружиною Мар'яною та особливо Олена Завистна, яка спалила і себе, і ворогів у Буській фортеці, що так довго стояла несхитно перед тридцятитисячними бранденбурзькими найманцями-ландскнехтами на чолі з Чернецьким, Ланцкоронським та іншими.

Думали-гадали, передбачували, як жити в майбутньому, чого ждати від шляхти тепер, як вести себе в отій неспинній смертельній баталії з Польщею і Литвою та як реагувати на гетьманову домову в Переяславі, яка, на думку обох, давала «підмогу на нині, а рахубу — тільки при козацькій силі! — у самоврядувальнім завтра...»

— Дивно, що і Бутурлін, і Трубецькой, і Шереметев, і Волконський та інші царські чільці,— згадав Богун,— вимагали від гетьмана, щоб Філон Гаркуша відійшов із Пінщини в Смоленщину, і це, як розумієш, тоді, коли він своїми розпорошеними рухливими козацькими залогами не лише утримує нашу фронтову лінію, висячи, мов обух, над литовським гетьманом Павлом-Яном Сапегою, а й тримає його в небезпеці на користь царських потуг у Смоленщині.

— Сапега — то не Радзивілл а ті вимоги дійсно дивні. Хіба зі смертю Радзивілла Литва не ослабла? — думав Сірко над сказаним.

— Зі згином Конецпольського для нас, бач, не наступив кінець польський, а лише почався з ними кінцевий бік,— каламбурив Богун.— Ти побував на кресах Слобожанщини, то начувся і набачився, хто і що вони, оті московити?

— Якщо направду, то начувся досить, а второпав не так і багато, брате,— по роздумі відповів Сірко.— Поспольство оброчне і чорнопашне набагато убогіше за наше. Дуже багато люду їхнього звірино ненавидить царя, бояр, воєвод, всяких думних і навіть духовних та чернечих п'явок. Про оті самоврядні Казанське, Астраханське, Зюнгарське, Калмицьке, Башкирське ханства, як і про козаків усіх, від донських до яїцьких, то й говорити нічого. Тримаються вони лише на перекинчиках, що щедротно оплачуються царем за кошт простолюдинів,— примовк Сірко, згадавши черницю Олену.— Духовенство при Никоні в розколі непримиримому. Для московських чільців своїм є усякий, хто покорився, віддав їм у службу і себе, і все своє та прийняв все їхнє повністю, і чужий, або й ворог, коли не кориться і не визнає та не приймає їхнього за своє, не молиться цареві-батюшці та його посіпакам, не несе себе в жертву державі, що належить цареві як особиста власність.

— На чому ж те царство тримається і як тримає загарбаних? — дивувався Богун.— Сила ж яка!

— На визискові безрозмірному, гадаю, на підступності суцільній, на розпорошеності усіх підлеглих, на єдинокулачному самодержстві не обраного, а Богом даного престольника, на темноті людинів,— неждано й для себе уяснив Сірко московитів.

— Як же нам перед тим вистояти, коли у нас і чужий — свій, коли він людяний, добрий, дружній, і свій-чужий, якщо він недобрий та нелюдяний? А до всього наш люд тугодумний та ще й запопадливий у праці.

— Чого не знаю, того не скажу, але, як зрозумів, і в Московщині, і в отих її самоврядствах невдоволення дійшло до краю і на те лише надія...

В обговоренні становища на кресах дійшли врешті і до важливої для обох поїздки Сірка із синами у Варшаву. Богун, роздивившись перепустку-абсенцію, повідомив співрозмовника, що пан Ян Собеський уже є воєводою по смерті батька, а лист його, мабуть, щирий і не ховає в собі якоїсь підступності. Не було мови вже про те, їхати чи не їхати, бо, окрім щастя для синів, Сірко побачив і нагоду вивідати редути і потуги ляхів на кресі, їхні розташування і скупчення, а головне — переконати пана