Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Дуже невисокої думки про новий склад уряду був М. Шаповал. Власне, він критично оцінював й інші кабінети, не без підстав вважаючи, що їм відводилась принизлива роль слуг при С. Петлюрі. «Соціялістичний уряд» УНР був безсилим декоративним додатком при штабі Головного Отамана, як своєрідна «агітаційна комісія», котра мусила підписувати відозви до народу, закликати його маревом соціялізму на службу Штабові Головного Отамана. Цю комісію називали «урядом», не даючи йому ні крихти влади», — завершує М. Шаповал2.

«В акті 12 серпня і в заходах над утворенням коаліційного буржуазно-демократичного кабінету І. Мазепи знайшла своє повне завершення перемога соціяль-демократичної політики горожанського миру, «справжнього та щирого демократизму» й негації української революції, як соціялістичної, над політикою робітниче-селянської революції і трудового принціпу соціялістів-революціонерів, — такий висновок робить П. Христюк. — Після такої «перемоги», соц. — дем. заспокоїлись, маючи тверду певність, що українська революція, раз ставши вже вільно «на шлях, вказаний Марксом, а не Леніном, швидко дійде до своєї остаточної перемоги»…»[732].

Звичайно, українські есери почували себе кепсько: вони майже зовсім втратили вплив на «петлюрівсько-есдеківську політику». Всередині партії посилились суперечності, що заважали дійти згоди у принципових питаннях. Це засвідчила районна конференція УПСР, яка відбулась у Вінниці 7–9 вересня 1919 р. В ній брали участь і провідні діячі партії, члени Центрального Комітету. Запропоновані документи суперечили один одному і, врешті-решт, увібрали в себе всі наявні розходження, зайвий раз підкресливши стан загальної розгубленості й невпевненості[733].

Політична боротьба в УНР відбувалася на тлі сприятливого розвитку подій на фронті. Після переходу УГА за Збруч командування об'єднаними збройними силами УНР вважало перспективною організацію наступу проти Червоної армії з метою захоплення Проскурова, Жмеринки, Вапнярки. Адже радянська сторона в умовах наростання масштабності операцій з боку денікінців (а в їхньому розпорядженні була 100-тисячна армія) могла виділити для оборони Проскурівського району не більше 6,5 тис. багнетів і шабель3.

Наступ, що розпочався 26 липня, розвивався за планом. Червоні, здавши Проскурів, відійшли за річку Бужок. Однак зі сходу нестримно просувалася Добровольча армія (3 липня 1919 р. А. Денікін видав наказ про наступ на Москву4) і це потрібно було враховувати в розробці лінії подальшої поведінки.

С. Петлюра і його оточення розуміли, що власними силами з більшовиками їм не впоратись і були не проти того, щоб А. Денікін не переходив за Дніпро, а продовжував наступати з Лівобережної України на Москву, залишивши військам УНР можливість оволодіти Правобережжям. Вкрай необхідним уявлялось створення спільного фронту з білогвардійцями проти радянських сил[734].

Англія, Франція, СІЛА також здійснювали неодноразові спроби об'єднати денікінські сили з військовим потенціалом УНР, а також ЗУНР і Польщі для спільної боротьби проти радянської влади, більшовиків. Особливо ж бажаним вважалося примирення між А. Денікіним і С. Петлюрою[735]. Однак, через несприйнятгя можливими партнерами один одного, домовленості досягти не вдалося2.

Після переходу Галицької армії на Наддніпрянщину та її формального об'єднання з Дієвою армією УНР постала нагальна проблема вироблення стратегічної лінії для продовження збройної боротьби за українську державність. Основні, пов'язані з цим суперечності розгорілися з приводу визначення напрямку наступальної операції.

Даний важливий епізод по-різному висвітлюється в історичній та мемуарній літературі. Серед багатьох авторів, що дотримуються згадуваної «галицької концепції» у висвітленні подій Української революції, поширений погляд, буцімто політичне і військове керівництво ЗУНР розглядало три можливі варіанти нанесення головного удару — на Галичину, на Київ, чи на Одесу. Такий підхід приваблює дослідників зовнішньою простотою і логікою, але при його обґрунтуванні часто фігурують штучні, винайдені пізніше конструкції, які далеко не завжди узгоджуються з тодішніми реаліями.

У другій половині липня 1919 р. Начальна Команда справді виношувала проект, пов'язаний з відновленням боротьби проти Польщі. Він ґрунтувався на розрахунках щодо залучення до воєнних дій 20 тис. полонених галичан, які перебували в Італії, та передбачав спрямування вістря наступу на Чортків-Стрий. Проте ці плани навіть не були винесені на офіційне обговорення — настільки було очевидним, що вони ніколи б не знайшли підтримки з боку Директорії. Натомість, відразу після переходу за Збруч галицькі частини стали використовуватися для реалізації задуму щодо захоплення Києва. Вояки-галичани, щоправда, не брали безпосередньої участі в бойових діях 18–24 липня на вапнярському та жмеринському напрямах, але, прикриваючи фланги наддніпрянців, тим самим надавали їм впевненості та сковували ініціативу противника[736].

Після деяких вагань Начальна Команда була змушена погодитися на участь II галицького корпусу спільно із Січовими стрільцями та Запорізькою дивізією в наступі на Проскурів, що розпочався 26 липня. Відзначимо, що фактично це була перша масштабна операція, проведена спільними силами двох українських армій. Нечисельні, морально нестійкі, підрозділи Червоної армії не могли чинити опору, тому наступного дня вони залишили місто, не встигши вивести значні запаси зброї та майна[737]. Майже не зустрічаючи перешкод, галицькі частини просувалися повільно та обережно, тому лише після другого наказу штабу армії УНР перемістилися в район Старокостянтинова-Шепетівки. Давалися взнаки втома та непристосованість до ведення бойових дій у незнайомому регіоні. Таким чином, галичани набували досвіду у веденні напівпартизан- ської війни. Зрештою, велику моральну та ідейну значущість мав сам факт їхньої участі у боротьбі за українську державність на Наддніпрянщині: вразливу душу стрілецтва опановувало прагнення до нових перемог.

В історико-мемуарній літературі галицьких авторів переважає думка, що план С. Петлюри був вигідний лише з точки зору внутрішньої та зовнішньої політики, а у військово-стратегічному відношенні він був «нереальним», «фантастичним», «заздалегідь нездійсненним» у порівнянні з «далекосяжною» та «доцільнішою» перспективою походу на Одесу[738]. Але, насправді, такі твердження виглядають переконливо лише з висоти часу, бо, зважаючи на ситуацію, що тоді склалася на протибільшовицькому фронті, захоплення Києва блискавичним наступом було цілком реальним. Звільнення української столиці — важливого адміністративного і транспортного центру — мало сприяти зміцненню авторитету УНР, консолідації українських національних сил, піднесенню морального духу, а також давало вагомі аргументи у міжнародній діяльності.

Свої сильні сторони мав і запропонований Начальною Командою план наступу на Одесу, хоча, слід визнати, що він відповідав передусім стратегічним інтересам Галицької, ніж обох об'єднаних українських армій. У разі його реалізації лідери УНР і ЗУНР могли розраховувати на повернення близько 40 тис. українських полонених з Італії, а також на отримання матеріальної допомоги від Антанти для ведення антибільшовицької боротьби. Таким чином, зважаючи на людські ресурси, згідно із заявою С. Петлюри, українські збройні сили могли зрости до 500 тис., навіть мільйона, вояків, що мало забезпечити торжество української державності.

Проте, слід враховувати,