Читати книгу - "Точка Обману"

Толланд похнюпився. Хондри. Отже, все збігається. Він зиркнув на Коркі, а потім перевів погляд на геолога.

— Ксавіє, я хочу знати все, що ти можеш розповісти мені про ці хондри. Яку саме помилку я зробив?

Ксавія отетеріло дивилася на нього, певно, відчувши, що він не жартує.

— Майкле, то сущий дріб’язок. Нещодавно я прочитала одну статтю в фаховому геологічному журналі. Але я не розумію, чому ти так переймаєшся цим.

Толланд зітхнув.

— Ксавіє, хоч би як дивно це не звучало, що менше сьогодні вночі ти дізнаєшся, то краще. Усе, що ми хочемо від тебе, — це узнати про хондри і дослідити зразок кам’яної породи, який ми з собою привезли.

На обличчі Ксавії з’явився заінтригований вираз навпіл із легкою образою через те, що її тримають у невіданні.

— Гаразд, зараз я покажу тобі ту статтю. Вона в моєму кабінеті. — І, поклавши сендвіч на стіл, Ксавія рушила до виходу.

— А можна мені доїсти оту штуку? — гукнув навздогін Коркі.

Ксавія ошелешено зупинилася.

— Ви хочете доїсти мій сендвіч?

— Ну, я просто подумав, що, може, ви не...

— Треба свої сендвічі при собі мати, — відрізала вона і вийшла геть.

Толланд хихикнув, кивнувши через лабораторію на холодильник для зразків.

— Пригощайся, Коркі. На нижній полиці, між лікером та кальмарами.

А тим часом на палубі Рейчел зійшла з містка крутими східцями і рушила до вертолітного майданчика. Пілот берегової охорони дрімав, але відразу ж прокинувся, коли Рейчел постукала в кабіну.

— Уже закінчили? — поцікавився він. — Так швидко.

Рейчел похитала головою, ледь стримуючи страх і тривогу.

— Ви можете увімкнути як наземний, так і повітряний радар?

— Звісно. Радіус дії — десять миль.

— Увімкніть, будь ласка.

Не приховуючи здивування, пілот клацнув кількома тумблерами, і екран радара засвітився. Промінь почав ліниво робити оберти.

— Щось видно? — спитала Рейчел.

Пілот почекав, поки промінь зробить кілька повних обертів. Покрутивши якісь регулятори, він придивився до екрана. Там усе було чисто.

— Далеко на периферії — кілька невеличких суден, але вони прямують у протилежний від нас бік. Поблизу немає нікого. Відкрите й порожнє море на багато миль у всіх напрямах.

Рейчел зітхнула, хоча не відчула сподіваного полегшення.

— Зробіть мені послугу, коли побачите, як щось наближається — корабель, літак чи щось інше, — дайте мені знати негайно, добре?

— Нема питань. У вас усе гаразд?

— Так. Просто цікаво, чи не хоче хтось скласти нам компанію.

Пілот знизав плечима.

— Я стежитиму за радаром, пані. Коли щось зблисне, ви будете першою, хто про це дізнається.

З напруженими до краю нервами Рейчел рушила до гідролабораторії. Увійшовши, вона побачила там Коркі й Толланда. Вони стояли перед монітором комп’ютера і жували сендвічі.

Коркі гукнув їй, не встигнувши прожувати:

— Чим тебе почастувати? Рибною куркою, рибною ковбасою чи рибним салатом з яєць?

Та Рейчел ледь розчула його.

— Майку, як швидко ми зможемо отримати потрібну інформацію і вшитися з цього судна?

104

Толланд походжав лабораторією, чекаючи разом із Рейчел та Коркі на повернення Ксавії. Новини про хондри були так само невтішними, як і розповідь Рейчел про її невдалу спробу зв’язатися з Пікерінгом.

Директор не відповів.

І хтось намагався рознюхати місцезнаходження «Гої» за допомогою імпульсного сигналу.

— Заспокойтеся, — сказав Толланд, звертаючись до всіх присутніх. — Тут ми в безпеці. Пілот вертольота стежить за радаром. Якщо він попередить нас про те, що сюди хтось прямує, ми матимемо достатньо часу, аби відреагувати.

Рейчел кивнула на знак згоди, хоча й досі мала знервований вигляд.

— Майкле, а що це, в біса, таке? — спитав Коркі, показавши на комп’ютерний монітор, де виднілося якесь лиховісне сюрреалістичне зображення, яке пульсувало і оберталося, немов живе.

— То акустичний допплерівський вимірювач течій, — пояснив Толланд. — Показує поперечні перетини течій та перепад температур в океані під нашим кораблем.

— Так от поверх чого ми стоїмо на якорі! — здивовано мовила Рейчел.

Толланд мусив погодитися, що зображення і справді було моторошним. На поверхні вируюча вода мала блакитнуватий відтінок, але що далі вниз, то більш загрозливого червоного кольору вона набувала у міру підвищення температури води. А біля самого дна, на глибині приблизно однієї милі, вирував розпечено-червоний коловорот.

— Оце і є мегаплюм, — пояснив Толланд.

— Схоже на підводний смерч, — похмуро зазначив Коркі.

— Так, бо принцип той самий. Океани зазвичай холодніші та щільніші поблизу дна, але тут динаміка цілком зворотна. Глибока вода нагріта й легша, тому вона і піднімається на поверхню. А поверхнева вода важча, і тому вона гігантською спіраллю опускається вниз, заповнюючи порожнечу. Тому і виникають такі обертальні течії в океані. Велетенські вири.

— А що то за велетенська гуля на дні? — поцікавився Коркі, показуючи на пласку ділянку дна, де, наче бульбашка, вивищувався великий куполоподібний курган. Вир гарячої води крутився просто над ним.

— Це купол магми, — пояснив Толланд. — Крізь нього лава витискується на океанське дно.

— Як велетенський прищ, — кивнув Коркі.

— Образно кажучи, так.

— А якщо він лусне?

Толланд насупився, пригадавши відоме виверження мегаплюму 1986 року, яке сталося поблизу підводного хребта Хуан-де-Фука. Тоді тисячі тонн магми, розпеченої до температури тисяча двісті градусів за Цельсієм, водномить вихлюпнулися в океан, миттєво збільшивши інтенсивність мегаплюму. Коли вир швидко рушив угору, поверхневі течії різко пришвидшилися. Про те, що трапилося потім, Толландові того вечора не хотілося розповідати товаришам.

— Атлантичні куполи магми не лускаються, — пояснив Толланд. — Холодна вода, що циркулює поблизу такого кургану, безперервно охолоджує земну кору і змушує її затвердівати; таким чином, магма надійно утримується під товстою кіркою скелястої породи. Урешті-решт лава внизу холоне і спіралі зникають. Загалом, мегаплюми не становлять значної небезпеки.

Коркі сказав, тицьнувши пальцем у пошарпаний журнал, що лежав біля комп’ютера:

— Отже, по-твоєму, «Саєнтіфік Амерікен» друкує наукову фантастику?

Толланд побачив обкладинку і невдоволено поморщився. Мабуть, його хтось недавно витяг з архіву старих журналів, що зберігався на борту «Гої». То був примірник за лютий 1999 року. На обкладинці якийсь художник зобразив супертанкер, що безпорадно і безладно обертався, потрапивши у величезний океанський вир. Під малюнком виднівся заголовок: Мегаплюми — гігантські вбивці, що з’являються з глибин?

Толланд посміхнувся, мовляв — дурниці.

— Абсолютно недоречне і неадекватне уявлення. Та стаття