Читати книгу - "Ерагон. Найстарший"

зап'ястку, що лишився в нього після косовиці з дядьком Герроу. Але його теж не було! Так само зникли шрами на стегнах, які нагадували про перші польоти із Сапфірою. Якусь мить юнак аж загорював, бо то були згадки про сумні й веселі події його життя, тим не менше, тепер вони назавжди зникли і в нього було сильне й здорове тіло.

«Нарешті я став тим, ким мав би бути», — з полегшенням зітхнув Ерагон.

Він кинув дзеркало на ліжко й убрався у свій найкращий одяг: червону сорочку, вишиту золотими нитками, пояс, гаптований білим нефритом, та зручні полотняні штани. Наостанок він узувся в м'які чоботи, що їх так любили носити ельфи, та почепив на передпліччя шкіряні ремінці, подаровані гномами.

Спускаючись із дерева, Ерагон споглядав Елесмеру, всіяну веселими ельфами, що вже не вважали його чужинцем. Навпаки, вони запрошували юнака приєднатися до вакханалії.

Ерагон був просто щасливий, а його тіло тремтіло від моря нових звуків, запахів та кольорів, які він раптово почав відчувати. Усі його відчуття незвично загострились. Відтепер він бачив у темряві, міг розпізнати кожен листочок на дереві й розрізнити кожен запах нічного лісу. Його серце билося в грудях, наче бойовий барабан, перекриваючи решту звуків.

Блукаючи лісом без жодної мети, Ерагон знову вийшов до дерева Меноа, де помітив Сапфіру й ельфів-танцюристів.

«Як ти, малий?» — подумки озвався дракон.

Тієї ж миті юнак побачив, що Арія зводиться зі свого місця біля матері й пірнає в лісові хащі.

«Я наче метелик, що летить на вогонь», — відповів Ерагон, рушаючи за ельфійкою.

Він знайшов Арію за її тонким запахом сосни, легкою ходою лані та стривоженим диханням, що нагадувало нічний вітерець.

— Це ти, Ерагоне? — зойкнула заскочена зненацька ельфійка, немовби не впізнаючи його.

— Так, — відповів юнак.

— Що вони зробили з тобою?

— Не знаю.

Вони мовчки рушили дібровою, дослухаючись до далекого відгомону свята. Зазнавши змін, Ерагон до болю чітко став відчувати присутність ельфійки, по-новому впізнаючи її ходу, жести, стривожений погляд очей.

Вони зупинились на березі струмка, такого чистого, що його майже не було видно через прозорість. Лише тихе дзюрчання води виказувало його присутність у чарівній картині ельфійського лісу. Велетенські сосни довкола друзів створювали подобу затишної печери, відокремленої від цілого світу склепінням пухнастих гілок, в яке де-не-де зазирало зоряне небо.

У цьому романтичному місці Ерагон відчув нестерпну близькість до Арії, а та лише збентежено мовчала.

— Які високі дерева, які яскраві зорі, — не витримав юнак, розуміючи, що робить дурницю. — І яка ти гарна, Аріє…

— Ерагоне! — застерегла ельфійка.

— Аріє, я зроблю все що завгодно, аби бути гідним твоєї руки! — не вгавав юнак. — Я піду за тобою на край світу! Я власноруч збудую для тебе палац!

— Коли вже ти перестанеш мене переслідувати? — стомлено мовила Арія. — Зрозумій, я надто стара для тебе. Ти можеш мені це пообіцяти?

— Хіба ти не маєш жодних почуттів до мене? — тихо спитав Ерагон.

— Мої почуття до тебе, — відповіла ельфійка, — дружні, але не більше. Я вдячна тобі за порятунок у Джиліді, мені приємно спілкуватись із тобою, але це все, розумієш? Годі вже, пошукай когось молодшого.

— Але як ти можеш бути такою жорстокою? — засмутився юнак.

— Я не жорстока, я добра. Просто в цьому житті ми не створені одне для одного.

— Тоді передай мені свій досвід, поділись своїми спогадами й знаннями! — у відчаї сказав Ерагон.

— Це було б недоречно, — відрізала Арія. — Послухай мене, Ерагоне. Доки ти не вгамуєшся, про наші дружні стосунки треба забути, бо вони тільки відволікають нас від наших обов'язків. Тож бувай, Убивце Смерка.

Розвернувшись, ельфійка пішла геть нічним лісом.

Не стримуючи сліз, приголомшений Ерагон сів на колоду під деревом і сховав обличчя в долонях. Він відкрив своє серце Арії, але цим самим остаточно відштовхнув її від себе, прирікши себе на невимовні страждання.

— Не сумуй, малий, — вийшовши з лісу, тицьнулась йому мордою в плече Сапфіра. — Ти ж від самого початку знав, що з твоїх залицянь до Арії нічого путнього не вийде.

— Я не міг себе стримати, — схлипнув юнак, аж погойдуючись від відчаю.

Обійнявши його крилом, дракон притис Ерагона до себе, наче яке пташеня. Той безсило скрутився в теплому кубельці й трохи перегодом заснув. Невдовзі почався ранок і веселе святкування Агаеті Блодхрен добігло свого сумного кінця.

ЗАНЕПАД КРАЇНИ

Роран стояв на палубі «Червоного кабана», схрестивши руки на грудях і широко розставивши ноги. Морський вітер розкуйовджував його волосся й грався бородою. Поруч із ним тримав штурвал капітан Кловіс. Загартований вітром моряк показав убік берегової лінії на вкриту чайками скелю, що здіймалася на гребені звивистого пагорба, який урізався в океан.

— Тейрм он там, — змахнув рукою старий, — за тими скелями.

— Тоді ми спинимось тут, — сказав юнак.

— Навіщо? Хіба ми пливемо не до Тейрма?

— Не всі разом. Накажи Торсону й Флінту вести баржі до того берега. Здається, там можна розбити табір.

— Ех, — скривився капітан. — А я так мріяв про гарячу вечерю.

Роран усвідомлював усю скрутність становища, адже куплені в Нарді харчі закінчились, а з припасів утікачі мали лише солонину, сухі галети, квашену капусту та дуже рідко свіже м'ясо забитої на борту худоби.

Зітхнувши, Кловіс загукав до своїх напарників, наказавши їм повертати до берега, що викликало в них чимале обурення. Адже голодні моряки збирались цього вечора добряче погуляти в місті.

Після того як баржі пристали до берега, Роран допоміг селянам розвантажитись і розбити табір, поставивши намети. Під час роботи він спробував підбадьорити Морна й Тару, що виглядали геть кепсько, але у відповідь його ледь не послали під три чорти. Шинкар та його дружина відцуралися від юнака з часу втечі з Паланкару. Решта односельців почувалися трохи краще, відпочивши під час морської подорожі. Усіх непокоїло лише їхнє майбутнє.

— Міцний Молоте, ти повечеряєш у нашому наметі? — гукнув до юнака щиросердний Тхан.

Той ґречно подякував, але відмовився й, пройшовши кілька кроків, зустрів Фельду, саме її чоловіка Бірда вбив Слоун. Жінка присіла в неглибокому реверансі:

— Чи можна поговорити з тобою, Роране?

— Звісно, Фельдо, — усміхнувся юнак. — Ти ж знаєш.

— Дякую, — жінка відвела очі й глянула вбік свого намету. — Я хотіла попросити за свого старшого, Мандела. Сталося так, що він заприятелював з матросами нашої баржі й грав з ними в кості, а тепер має великий борг. Здається, ці люди його надурили. Звісно, він грав не на гроші, яких у нас нема, а на деякі речі, які нам конче потрібні.

— Ти просила його покинути