Читати книгу - "Сніговик"

Позаду нього хтось щось промовив. Він вловив тільки уривок слова, набрав повітря і простогнав:

– Що?

– Вона жива, – повторив голос.

З’явилися звуки. І запахи. Й інші відчуття. Він обернувся. Двоє людей у чорному всадовили Ракель на ліжко і зрізали з неї пластикові петлі, що зв’язували руки. І тут Харрі знудило. Він дивився, як блювотиння розтікається по воді, і мало не зайшовся істеричним сміхом: виглядало так, наче він виблював усе, що тут сталося. Він підняв праву руку і подивився на криваву рану там, де раніше був середній палець. Сам палець плавав перед ним у воді.

– Олег… – долинув до нього голос Ракелі.

Харрі виловив пластикову петлю і якомога міцніше затягнув навколо обрубка та навколо вказівного пальця, який теж був пропалений до кістки, але залишився на місці.

Він дійшов до ліжка, протиснувся між поліцейськими, накинув на Ракель ковдру й сів поруч. Вона дивилася на нього величезними, чорними від шоку очима. На шиї з обох боків кровоточили рани – там, де до шкіри торкнулася петля. Здоровою рукою він узяв її долоню.

– Олег, – повторила вона.

– З ним усе гаразд, – сказав Харрі, вона стисла його руку, і він відповів тим самим. – Він у сусідів. Усе скінчилося.

Вона безуспішно намагалася сфокусувати погляд.

– Обіцяєш? – прошепотіла вона ледве чутно.

– Обіцяю.

– Слава Богу.

Вона схлипнула, опустила голову й розридалася.

Харрі подивився на поранену руку. Цікаво, кров не тече через те, що судини перетягнуті, чи просто у нього більше не залишилося крові?

– Де Матіас? – тихо запитав він.

Вона підвела голову і подивилася на нього:

– Ти ж щойно обіцяв…

– Куди він пішов, Ракель?

– Я не знаю.

– Він щось сказав?

Вона обійняла його:

– Не йди, Харрі…

– Що він сказав?

По тому, як напружилося її тіло, він зрозумів, що кричить.

– Він сказав, що має покінчити з цим, – промовила вона, і на темні очі знову навернулися сльози. – І що фінал буде уславленням самого життя.

– Уславленням життя? Він саме ці слова сказав?

Вона кивнула. Харрі обережно вивільнив руку, підвівся й підійшов до вікна. Гарний вечір. Сніг припинився. Він поглянув на освічений монумент, який видно майже з будь-якого куточка Осло. Трамплін, наче біла кома, сяяв над чорним схилом. Або як крапка.

Харрі знову підійшов до ліжка, нахилився і поцілував Ракель у чоло.

– Ти куди? – запитала вона.

Він підняв руку, залиту кров’ю, і відповів:

– До лікаря.

Харрі вийшов з кімнати. Мало не впав зі сходів. Вивалився у холодну білу пітьму двору, але нудота та слабкість ніяк не відступали.

Хаген стояв поруч із позашляховиком і розмовляв по мобільному телефону. Він перервав розмову, кивнув Харрі й запитав, куди його підвезти.

Харрі сів на заднє сидіння. Він згадував, як Ракель дякувала Богові. Вона ж не знала, що не Богові треба дякувати. Що покупець бився за цей товар. І почався процес оплати.

– Униз, до міста? – запитав водій.

Харрі похитав головою і показав на вершину схилу. Вказівний палець самотньо стирчав між великим та безіменним.

Розділ 36

День двадцять перший. Вежа

Від будинку Ракелі до трампліна вони доїхали за три хвилини. Одним махом проскочили тунель та припаркувалися між сувенірними крамницями на оглядовому майданчику.

Смуга приземлень під трампліном виглядала наче білий замерзлий водоспад, що спадає між трибунами та обрушується під ними ще метрів на сто.

– Звідки ти знаєш, що він тут? – запитав Хаген.

– Він сам сказав мені про це, – відповів Харрі. – Колись на ковзанці він сказав, що того дня, коли справу всього життя буде завершено й він відчує себе смертельно хворим, він стрибне звідси. І смерть його стане уславленням життя. – Харрі показав на освітлений трамплін: підйомну вежу та гору розгону, що тягнулися до темного неба. – Він знав, що я це запам’ятаю.

– Божевільний, – прошепотів Гуннар Хаген та, примружившись, подивився на вікна, що темніли на верху підйомної вежі.

– Можна позичити у тебе наручники? – запитав Харрі, повернувшись до водія.

– У тебе ж є. – Хаген кивнув на його праву руку, де блищав один з двох браслетів, а другий, напіввідкритий, висів на ланцюжку.

– Та мені б дві пари, – сказав Харрі і взяв наручники, які простягнув водій. – Допоможи, будь ласка, а то в мене тут кілька пальців не вистачає.

Хаген, хитаючи головою, пристебнув браслет до другої руки Харрі.

– Не подобається мені, що ти підеш сам. Лякаєш ти мене.

– Там місця мало. До того ж зі мною він може і поговорити. – Харрі показав револьвер Катрини: – І ось це у мене є.

– Все одно, Харрі, я за тебе боюся.

Старший інспектор Холе окинув шефа коротким поглядом, повернувся й відчинив двері автомобіля лівою, цілою, рукою.

Поліцейський провів Харрі до входу в Музей лиж, яким треба було пройти, аби потрапити до ліфта, що вів до підйомної вежі. З собою вони взяли ломик – збиралися розбити вікно та залізти всередину, але коли підійшли ближче, ліхтар висвітив уламки скла, що усіяли підлогу поряд з білетними касами. Зсередини музею почувся далекий звук сигналізації.

– О’кей, тепер ми знаємо, що клієнт уже прибув на місце. – Харрі засунув револьвер ззаду за ремінь штанів. – Щойно приїде друга патрульна машина, постав двох біля заднього виходу.

Харрі узяв ліхтар, зробив крок до темного холу й опинився серед фотографій і плакатів з норвезькими лижниками, норвезьким прапором, норвезькою лижною маззю, норвезькими королями та кронпринцесами, а також текстами, в котрих розповідалося, яка норвежці приголомшлива нація. І тут Харрі пригадав, чому він завжди терпіти не міг цей музей.

Ліфт знаходився у самій глибині – тісний ліфт із зачиненими дверима. Харрі подивився на двері, відчув, як проступає холодний піт. Поряд із ліфтом були пожежні сходи. Харрі попрямував туди.

Через вісім сходинок він пожалкував про це. Слабкість та нудота повернулися, та так, що його знову знудило. Звук кроків залізними сходами лунав повсюдно вежею, а наручники, що звисали з його зап’ястків, вистукували металеву мелодію об поручні. Зазвичай у таких ситуаціях у кров викидається адреналін, що приводить тіло в бойову готовність, але, мабуть, Харрі був надто вимотаний та знесилений. А може, просто знав, що все скінчено. Торг завершено, результат оголошено.

Харрі рушив далі. Ставив одну ногу за другою на сходи, не наважуючись зупинитися. Матіас, звісно, вже давно почув, що він піднімається.

Сходи вели прямо до заскленої будки нагорі. Харрі вимкнув ліхтар і, щойно його голова піднялася над краєм, відчув подих холодного повітря. Снігопад припинився, околиці освітлювало бліде