read-books.club » Бойовики » Бот. Ґуаякільський парадокс 📚 - Українською

Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бот. Ґуаякільський парадокс" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 107 108 109 ... 119
Перейти на сторінку:
в напрямку вхідних дверей, — до океану. Ґрунтові води потихеньку вимивали розчин із нанороботами та несли його до океану. Там наноагенти потрапляли в тіла морських жителів — медуз, кальмарів, риб, китів, я не знаю, в кого ще, — і щойно знаходили істот із кровоносною системою, робили те, на що їх було запрограмовано: пробивалися до мозку та формували в ньому колонії. Припускаю, що психоістоті не дуже вдавалося керувати мешканцями океану. Усе, що та потвора могла, — доводити заражену рибу до сказу, через що риба й поперла на берег. На тому, можливо, все закінчилося б, але риби виявилося занадто багато, і хтось із місцевих рибалок таки спокусився та повіз її на ґуаякільський ринок. Риба опинилася на столах, і так усе закрутилося.

Тимур перевів подих. Ріно нарешті вставив:

— Коли ми були в Україні, я чув, як той еквадорський лікар, Арреола, під час розмови по Skype із Лаурою згадував про те саме. Казав, що причина в рибі, а француженка йому не вірила.

— Чому вона не розповіла мені про це?

Ріно знизав плечима:

— Напевно, вважала, що це несуттєво.

Українець пригадав власну реакцію на слова Лізи Джин Торнтон. «Це не риба». Він уявити не міг, що причиною кривавих подій у Ґуаякілі став масовий викид риби.

— Основне, що тепер нам відомо, як зупинити це божевілля: по-перше, треба переконати еквадорську владу заборонити риболовлю в океані щонайменше на рік, і це буде неважко, адже вони самі вважають, що причина в рибі; а по-друге, потрібно викачати воду та залити бетоном підземний цех — останнє, що лишилося від «NGF Lab», — виговорившись, Тимур нарешті помітив сконфужений вигляд преподобного і те, як він косо дивиться на Джеймі. — А що ти хотів сказати?

Ріно кілька секунд помовчав, не знаючи, із чого почати:

— Я бачив над селищем радіокерований дрон.

— Що? — вирячився Тимур. — Де?

— Над нами.

— Чому ти мовчав?

— Бо ти почав говорити про воду, наноагентів і «NGF Lab». Я подумав, що дрон неважливий, і… — Ріно повернувся до Джеймі та, несамохіть відступаючи від коротуна, тицьнув у нього пальцем. — Ем-м, чувак, якщо ти маєш рацію, то він також заражений.

— Може, він не… — Коршак хотів щось вигадати, щоб заспокоїти передусім самого себе, але нічого путнього на гадку не спадало. Навіть гірше, Тимур раптом усвідомив: якщо Оскар Штаєрман заразився, п’ючи воду з викопаного на півночі Сан-Педро колодязя (а чилієць, безсумнівно, заражений, інакше не малював би з такою скрупульозністю фрактали на стінах покинутих халуп), то немає жодної причини, через яку Джеймі Макака, скупавшись у воді з ліфтової шахти, не підхопив наноагентів.

І тут Ріно пробасив:

— Недоросток щойно розмовляв зі мною англійською.

У ту мить коротун здався: всі кахлі повернулися тильним боком, вогник свідомості загасила холодна пітьма.

Українець обернув голову до Джеймі та здригнувся, немов від удару струмом. На місці пігмея, здавалося, стояла зовсім інша істота: риси обличчя спотворилися до невпізнання, губи підібгалися, щоки вкрилися сіткою фіолетово-чорних вен, а почорнілі очі ледь не випадали з орбіт. Тимур спостерігав подібну переміну лиш один раз, та й то у кіно, на початку першої частини «Володаря Перснів», коли хобіт Більбо Баґґінс не схотів віддавати Перстень Влади Фродо. Таке несподіване, майже фізично неможливе перевтілення навіть у фільмі пробирало до дрижаків. Споглядаючи щось подібне наживо, Тимур не стримав крику.

Істота, яка колись була Джеймі Бруно Рікаурто Камподоніко, по-зміїному зашипіла та заклацала зубами. Від страху і Тимур, і Ріно відступили вглиб вітальні. Скориставшись цим, коротун шмигнув до дверей і вискочив на вулицю.

— Ти це бачив? — преподобний намагався приховати тремтіння, що спотворювало голос.

— Стривай, — Тимура вдруге пересмикнуло, — якщо він інфікований… це означає, що психоістоті відомо про нас.

— Е… — видав Ріно.

— Воно тепер знає, де ми знаходимося.

Українцю здалося, наче в грудях загупало ще одне серце. Він знову подумав про Штаєрмана.

— Воно знало давно, — Тимур, загрібши з-під стіни наплічник, підскочив до Ріно та схопив велетня за руку: — Треба звалювати із Сан-Педро. Вшиватися геть із пустелі. Пішки, поповзом, як завгодно, але ми маємо драпонути звідси якнайшвидше.

Секунду вони витріщалися один на одного, а потім здоровань розвернувся, штовхнув двері та переступив через поріг.

У ту ж мить із вузьких проходів між приземкуватими будинками на протилежному боці вулиці вихопилися хльосткі звуки пострілів. Тимур збагнув, що по них відкрили вогонь, коли з дверної рами ліворуч від голови Ріно йому в обличчя бризнули дерев’яні скалки. Кілька куль з утробним «чшух!» угризлися в крихку саманову стіну будинка. Одночасно знадвору долетів звук розбитого скла. Тимур устиг збагнути, що куля влучила у вікно кімнати, в якій позаминулої ночі спав Джеймі, а тоді почув три огидні звуки — чвак! чвак! чвак! — схожі на ляскіт від падіння пласких каменюк у трясовину чи в багно, та зрозумів, що Ріно, чудернацьки розставивши дебелі ручища, завалюється на нього.

Наляканий і розгублений Тимур, замість того, щоб підтримати велетня, зробив крок назад. Ріно Ґроббелаар рефлекторно та незграбно, мовби сліпець, шкрябнув розчепіреними пальцями по одвірку, намагаючись як не встояти на ногах, то хоча б пом’якшити падіння. Українець побачив, як ззаду на сорочці преподобного розпливлася темна пляма, невиразна на синій тканині, після чого, глухо застогнавши, велетень повалився навзнак.

Тимур опустив погляд і занімів. Йому здалося, наче тіло вкрилося товстим шаром холодного липкого слизу, який повільно стікає на підлогу. На тулубі південноафриканця зяяли три страхітливі вогнепальні рани: дві — на животі, одна біля одної, ніби сліди від укусу гігантської змії, й одна — під правою ключицею. Вся сорочка спереду стала чорною та блищала від крові. Із ран поштовхами била кров. Груди під нею судомно здіймалися й опускалися.

— РІНО-О-О!!! — Тимур затулив нижню частину обличчя руками та захлинувся власним криком.

Після того як ґевал упав, постріли враз припинилися.

Тимур опустився на коліна, зиркнув крізь дверний проліт на вулицю (ноги африканця не давали дверям змоги зачинитися), проте нападників не вгледів. По тому схопив Ріно під пахви та спробував ривком затягти вглиб вітальні. Із першого разу не спромігся — надто важким виявилось тіло Ґроббелаара. За другим разом українцю вдалося стягнути здорованя з порога, і масивні двері з легким стуком зачинилися.

— Чувак, — Тимур не усвідомлював, що з його очей струменять сльози, лишаючи сліди на брудних щоках. — Чувак…

Ріно Ґроббелаар надсадно хрипів — вдихи були короткими та поверхневими, неначе ґевал боявся вдихнути на повні груди, цідячи повітря крізь зціплені зуби, як людина цідить щойно заварений, дуже гарячий чай, — і тупився в Тимура виряченими

1 ... 107 108 109 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бот. Ґуаякільський парадокс"