Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

— А… Хто ж іще? Хіба ти чекала дзвінка від когось іншого?

Замість відповіді вона заплакала. Це вже було зовсім ні на що не схоже.

— Та що сталося? — запитав тепер уже він.

— … Діти зникли… Обоє… Я приймала душ. Виходжу — їх немає. Чекаю — не з’являються. Я на ресепшн. Кажуть, спочатку пішов «юний містер», а потім «юна леді». Окремо!

— Давно?

— Чотири години тому. З чвертю…

У трубці щось загуркотіло, неначе там була стрілянина.

— Господи, Алтин, що у тебе за звуки?

— Це не в мене. Це у них. Свято якесь чи карнавал. Петарди, ракети, я не знаю… — завила вона.

За всі роки спільного життя він не бачив (точніше, не чув) її в такому стані.

— Що з тобою? Геля з Ластиком просто пішли подивитися на свято і забули про час. Вони ж діти! Ти сама жалілася, що вони поводяться, немов маленькі старички. А тут екзотика, свято-яке-завжди-з-тобою, — вихопилося у Нікі щось хемінгвеєвське (певно, під впливом Фреддо). — Ми для цього їх сюди і вивезли, щоб вони збадьорилися, ожили. Тобі нема через що перейматися. Барбадос — цілком безпечний острів.

— Звідки ти знаєш? — схлипнула юна. — Вигадав, так? Щоб мене заспокоїти?

— Нічого я не вигадав, чесне слово. Наше поважне пароплавство, піклуючись про пасажирів, вибирає для заходу тільки абсолютно безпечні порти Карибського моря: Форт-де— Франс на Мартиніці, Бриджтаун на Барбадосі, Бас-Тер на Гваделупі і Ораньєстад на Арубі. Злочинність на цих островах майже нульова. Що з тобою, люба? Чому ти себе накручуєш? Я тебе не впізнаю!

— Тому що це не я! — У трубці чувся вже не плач, а справжнє ридання. — Це не я, це якась нікчемна лузерша…. У-у-у… Твоя правда, я себе накручую, твоя правда, правда…

Ось тепер Микола Олександрович занепокоївся по-справжньому. Щоб дружина визнала його правоту три рази підряд?

— Господи, ти захворіла! Негайно зізнавайся, що сталося?

— Вони пішли і навіть не покликали мене, — пожалілася Алтин. — Я для них порожнє місце. Я для всіх порожнє місце. Сиджу тут, як дурепа, сама і ридаю. Я ніхто! Погана мати, погана дружина, мені скоро сорок років, ти знаєш, що я фарбую волосся?

Капітан Флінт своїм довбанням по кнопках відволікав Ніку від важливої розмови. Підтримати кохану людину у хвилину слабкості — що може бути важливіше?

— Не мели дурниць. — Магістр швиргонув у непогамовну птаху великою скріпкою, але не попав. — Волосся у тебе рано сивіє, тому що ти брюнетка. Дарма ти його підфарбовуєш. Ефект чорнобурки у поєднанні з молодим обличчям — це дуже стильно. Ти ідеальна дружина, зразкова мати і просто фантастичний професіонал. У тебе три премії «Шеф-редактор року»!

Але ці слова замість того, щоб підтримати кохану людину, викликали у неї новий вибух істеричного ридання. — ... я, а не шеф-редактор! — закричала Алтин, використавши вислів з числа тих, які в ефірі зазвичай заглушають пискотом. — Пам'ятаєш, я тобі писала, як виставила за двері ляльку роботодавця? Мене за це звільнили!

— Ну і супер. — Він все намагався налаштувати дружину на позитив. — Ти ж сама цього домагалася. Тепер отримаєш вихідну допомогу.

— Нічого я не отримаю, тому що я — …! Ці паскуди мене надурили! Через те мала лахудра пішла з таким задоволеним виглядом. Я порушила якийсь там пункт контракту, де перераховані найстрашніші злочини. Ледь не на першому місці — особисті конфлікти з замовником реклами. Виявляється, ця сучка перед тим, як з'явитися до мене, купила смугу для анонсу своєї арт-галереї. А потім навмисне мене спровокувала. І я клюнула! Вийшло, що я турнула не просто коханку власника, а Рекламодавця! Про цей страшний злочин уже знає весь журнальний світ. Моя кар’єра скінчилася! Мене нікуди більше не візьмуть! Нам нема на що жити, і перспектив — нуль! А все через те, що я — …

Далі пішов довгий синонімічний ряд, від якого Фандорін увесь скривився.

Настав час показати, що таке справжній чоловік.

— Нічого жахливого не трапилось, — сказав він, розправляючи плечі. — Годі мені сидіти в тебе на шиї. Будемо жити економніше. Але якось переб’ємося. Врешті-решт фірма «Країна рад» теж щось заробляє. Позаминулого і минулого року був прибуток, хоч і невеликий. В цьому теж, сподіваюся, буде.

— Не сподівайся! — відрубала дружина. — Позаминулого і минулого року я тихенько переказувала тобі на рахунок частину своїх преміальних. Домовилася з Валькою, щоб вона тобі макітру забила. На власний заробіток ти і оренду офісу не відбив би.

Принизлива новина підкосила магістра історії. Ось тобі і справжній чоловік…

— Як ти могла так зі мною вчинити? — жалісно пролепетав Ніка.

Найкращий спосіб підтримати кохану людину у хвилину слабкості — виказати слабкість самому. Алтин відразу припинила плакати і похмуро оголосила:

— Тепер вся наша надія на тітчину спадщину. Ніко, хай тобі біс, не напартач! У нас діти. Проблемні. А ось, до речі, і вони! Про вовка промовка! — загримів залізом її голос. — Ох ви і брудні! Та ще і як! Де це ви так обкалялися? Мати з глузду їде, а вони…

Зв'язок роз'єднався. Ймовірно, дружина спересердя шваркнула слухавку.

Що ж, син із донькою знайшлися — вже непогано, зосередився на позитиві Микола Олександрович. Про перспективи стосовно тітчиного спадку він волів не думати. Якщо завтра не вдасться знайти сховок, добродії компаньйони подбають про те, щоб статки міс Борсхед відчутно зменшилися. Можна тільки уявити, який потужна спілка виникне при поєднай ні заповзятості містера Делоні з витребеньками мсьє Міньйона. А що не вирве солодка парочка, підгребуть адвокати.

Дзелень! — пролунав раптом голосний дзвоник. У першу секунду Ніка вирішив, що це телефон, але апарат мовчав і взагалі звук долетів з іншого боку кімнати.

А, це з дзенькотом розчахнулися дверцята вогнестійкої шафи. Певно, настирливий Капітан Флінт випадково надзьобав правильну комбінацію.

Вийшло недобре — ніби це сам Ніколас підібрав код.

— Що ти наробив, дурню?

Магістр підійшов до сейфа, намагаючись туди не зазирати — навіщо йому чужі секрети? Він хотів просто шарпнути дверцятами, але папуга всівся на них зверху і не хотів летіти геть.

— Р-р-р-р-жжж, — продзижчав чубатий бешкетник — 1 стрибнув просто всередину. Тут вже діватися нема куди, довелося обійти розкриті дверцята.

Це, виявляється, був не сейф, а зброярська шафа. З одного боку стояло два дробовики, з іншого на полиці лежали рядком два старих великих «кольти». Папуга сидів на руків’ї одного з них і косував на Ніку, наче пропонуючи йому взяти зброю.

— Хочеш, щоб Сільвер озброївся? — усміхнувся Фандорін, беручи дурненького на руки.

Тут йому здалося, що птах кивнув. Двічі.

Ніколас засміявся.

— Ні, приятелю, це