Читати книгу - "Рембо"

Знищити, думав він. Стерти з обличчя Землі!

Зберіть людей! Ми виступаємо через годину!

У таку бурю? Але ж нічого не видно!

Противникові теж нічого не видно! Він сподівається, що ми будемо відсиджуватися у фортеці. Цього разу я скористаюся його тактикою! Я захоплю його зненацька, так само, як він напав на нас!

РОЗДІЛ 2

Рембо прискорив крок. Він біг із Траутменом на плечі. Скоріше б знайти лощину в цьому хаосі піску та мороку. Він глянув на стрілку компаса й трохи змінив напрямок. Муса біг позаду. Рембо молив Бога, щоб люди, які чекають їх у лощині, не рушили додому через годину. Ноги та плечі нещадно боліли, м’язи зводила судорога, з обдертих мотузкою долонь текла кров, але він лише прискорив біг.

Він відчув, що дорога пішла вгору. От і кінець долини! Незабаром почнеться передгір’я!

Але ще потрібно знайти лощину, де вони залишили коней. Він зупинився, чекаючи на Мусу. Хоч би Муса не дуже сильно відстав, інакше вони можуть загубити один одного.

Із темряви виринув чийсь силует.

Муса зупинився, важко дихаючи.

Лощина повинна бути десь тут, уздовж цього схилу, — Рембо намагався перекричати ревіння вітру. — Візьми правіше, пройди дві тисячі кроків. Якщо не знайдеш, повертай назад і доганяй мене.

А якщо ми не знайдемо ту лощину?

Підемо в гори пішки.

Далеко не втечемо — нас знайдуть солдати.

Вони не стануть нас шукати, поки не затихне буря, — сказав Рембо.

Через годину світанок. Удень буря тихіший.

Нам це теж на руку. Давай не будемо гаяти часу.

Муса зник у мороці.

Рембо звернувся до Траутмена.

Як справи, полковнику?

Це найбільш комфортабельна подорож у моєму житті, Джоне.

Рембо посміхнувся.

Але його посмішка відразу зникла, тільки він відчув, як по його тілу струменіє щось липке й тепле. Поглинений власними думками, він не відчув це раніше.

Він спробував переконати себе в тому, що кровотеча спричинена кулею, яка зачепила його руку, але знав, що це не так.

Куди вас поранено, сер?

У плече.

Боже!

Я затис рану, але кров не зупиняється. Я втрачаю сили.

Рембо відірвав від своєї сорочки смугу матерії й обмотав

нею плече Траутмена. Знявши наконечник, розламав стрілу навпіл і, закручуючи уламок, туго стягнув джгут. Тепер він ішов дуже обережно, рахуючи кожен крок.

Тримайся.

Це ти тримайся, — Траутмен зробив слабку спробу пожартувати й тихо засміявся. Його губи були біля самого вуха Рембо, однак здавалося, голос лунає здалеку.

Рембо йшов, а Траутмен усе продовжував говорити.

Я дотепер не можу повірити в те, що це ти, Джоне. Як це тобі вдалося?

Доля, сер.

Що?

Я зробив те, що ви хотіли.

Не розумію.

Ви говорили, щоб я йшов… — Рембо спіткнувся об невидимий камінь, але відразу випрямився. — Це моя доля. Сер, я зараз зайнятий. Ви, здається, теж. Давайте поговоримо про це пізніше.

Кажучи відверто…

Рембо нарахував уже сто кроків.

Відверто, сер?

Я б не заперечував проти відпочинку голосових зв’язок. Мене хилить на сон.

Рембо прискорив кроки. Не давай йому померти. Не давай йому померти!

Із ким він розмовляє? Сам із собою?

Чи з Аллахом.

Швидше, інакше полковник спливе кров’ю. П’ятсот кроків, а лощини досі немає.

Він знову спіткнувся об невидимий камінь і цього разу не зміг втримати Траутмена. Упав на землю, ковзнув униз, у прірву, у запеклій спробі загальмував, з усього розмаху вдарився об валун.

Лощина. Це вона!

Він змусив себе встати на ноги. Лощина була порожня!

Боже! Вони пішли! Покинули нас!

Він рушив назад, туди, де залишився Траутмен. І раптом завмер, почувши зовсім близько кінське іржання!

Йому на плече лягла чиясь рука. Він схопився за ніж, потягнув до себе…

Усе в порядку.

Він обійняв афганця. Рембо не знав, що він йому каже, але все ясно і так.

Рембо потиснув руку афганця. Він згадав, як після гри в бузкаші Мосаад потиснув йому руку, і Мішель сказала: «Потиснути руку — найбільша честь».

Я ніколи не забуду тебе.

Рембо повів афганця за собою.

Сюди… Тепер сюди…

Ісусе, де ж це?

Рембо сіпнув руку назад, наткнувшись на закривавлене плече Траутмена. Полковник застогнав.

Давай перенесемо його, — сказав Рембо.

Афганець зрозумів і щось відповів, намагаючись перекричати вітер.

Скоріше! Ми повинні втікати.

Муса! Згадав Рембо. Потрібно почекати Мусу!

Справа ущелина. Я не зміг ходити далі, — почув він раптом голос Муси.

Допоможи мені.

Зараз.

Рембо поклав Траутмена собі на плечі. Вони дійшли до коней, і Муса допоміг підняти пораненого. Рембо сів у сідло, Траутмена посадив перед собою. Інші йшли пішки, ведучи за собою коней. Вони почали сходження.

РОЗДІЛ 3

Зейсан вийшов із фортеці в супроводі солдатів. Ураган здіймав хмари піску. Моторошне виття бурі не могло заглушити плавне ревіння, що лунало звідкись справа. Щось там блиснуло. Ще раз. Ще. Окремі спалахи злилися в потік вогнів. Вони наближалися, схожі крізь завісу піску на очі якогось чудовиська. Шум наростав. Це була викликана полковником зі строго охоронюваної зони за фортецею колона танків і БТРів.

Машини зупинилися. Двигуни працювали на холостих обертах, але земля все одно тряслася від їх ревіння. Зейсан крикнув команди прапорщикові Каурову та майорові Азову. Вони всі троє підійшли до БТРа; видерлися на його броню й через розкритий люк пірнули всередину машини.

Стрілець із брязкотом захлопнув і замкнув люк. Сюди, усередину, ревіння бурі не проникало. Зейсан чув лише приглушений рокіт двигуна.

Зейсан пробрався через вузький і тісний простір, набитий снарядами та кулеметними стрічками, сів за спинами п’ятьох членів екіпажу, жестом наказав прапорщикові Каурову й майорові Азову зайняти місця у хвості машини.

Присутність Каурова полковник вважав за необхідну — він рідко виходив кудись без його охорони.

Азов — інша річ. Без нього можна й обійтися. Варто було б залишити його у фортеці допомагати іншим офіцерам стежити за відновленням зруйнованого. Але Азов був настільки верткий (і, якщо Зейсан не помилявся, боягузливий та ненадійний), що полковник вирішив покарати майора та взяти із собою. «Нехай хоч раз відчує, що таке війна, а не балаканина про неї, — думав Зейсан. — Як тільки почнеться стрілянина, ти опинишся на передовий. Або ти відзначишся в бою, Азов, або свої наступні двадцять років життя проведеш за ґратами».

Із кам’яним обличчям Зейсан звернувся до командира БТРа:

— Передайте колоні: вперед!

Командир скорився. Двигун БТРа заревів. Машина різко рвонула вперед, і Зейсана втиснуло в сидіння. Командир клацнув тумблером, вогні прожекторів згасли. Вони більше не потрібні. Тільки будуть