Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

У демократичній Ольвії значне місце посідав невеликий союз, до якого входили чоловіки знаменитого тут роду Євресибіадів [НО, 71]. По суті цей фіас був аристократичним і замкнуто-сімейним. Представляючи знатний рід, він міг монополізувати не тільки головні релігійні функції, а й політичні, передусім дипломатичні. З представників роду Євресибіадів постійно відбиралися жерці для культу Зевса, якому присвоювалися різні імена: Сотер, Елевтерій, Василеве, Олімпій. Традиційно жерці служили один рік навіть у храмі Аполлона Дельфінія, були добре освіченими, твердо дотримувалися дисципліни і отчих звичаїв, займалися організацією свят, жетвоприношень й інших обрядів, мали право давати поради й пророкували, відали магічними діями. Після закінчення строку служби в святилищах ставилися присвятні написи на постаментах статуй і стелах від імені жерців і жриць або їхніх родичів [IOSPE, І2, 189—192; КБН, 6, 6а, 8, 10, 14, 21, 25, 974]. Жерцями Аполлона Лікаря на Боспорі вибиралися й царі. Археанактіди, певно, були навіть довічними жерцями — сакральними царями.

Крім офіційних культів існували й неофіційні, тобто приватне шанування божеств, виконання кожним жителем міста чи поселення обрядів, магічних дій і поховального культу. Вся релігія еллінів була пронизана магічними і містичними віруваннями, в яких віра в чудодійну силу слова, жесту або знака постійно супроводжували людину, нібито допомагаючи їй у досягненні поставленої мети. В епіграфічних та археологічних пам'ятках античних держав Північного Причорномор'я знайшли відображення акти лікувальної, сотеричної, землеробської, любовної та інфернальної магії. Особливо велике значення надавалося особистим амулетам, традиційним очисним і умилостивним ритуалам, пов'язаним як з поховальними обрядами, так і з випадками опоганення житла, святилища, громадського місця, могили чи навіть всього міста.

Складовою частиною світогляду греків Північного Причорномор'я, судячи по епітафіям і різноманітності поховального обряду, була віра в життя як щасливий дарунок долі, яке може знайти краще продовження в потойбічному світі за умови, якщо людина приносить користь суспільству.

Між північнопонтійськими містами і головними святилищами Еллади (Дельфами, Делосом, Дідімами, Елевсином, Олімпією) існували тісні релігійно-культурні взаємовідносини. На Делосі в III ст. до н. е. було встановлено свято херсонесії на честь персоніфікованого демосу Херсонеса, основні витрати на проведення якого йшли з процентів від того капіталу, який місто пожертвувало храму Аполлона. Ольвійські і херсонеські громадяни за гарне обслуговування дельфійських послів отримали проксенії в Дельфах у III—II ст. до н. е. Херсонесці також удостоїлись почесного права звертатись до оракула. Відновився зв'язок іонійських апойкій з Дідімами після їх відродження в IV ст. до н. е. Ольвія нарівні з Істрією і Синопою мала право використовувати олімпійську символіку після перемоги демократії. Громадяни причорноморських міст брали участь у панеллінських святах. На Боспорі, в Херсонесі й Ольвії знайдено панафінейські амфори, якими нагороджували переможців на агонах, що відбувалися, як і олімпійські, через кожні чотири роки. Із зображень на амфорах видно, що перемогу отримували в кулачному бою, бігу й грі на кіфарі.

Характерною ознакою релігійного світогляду населення було чітке уявлення про численних богів, їх індивідуальні імена, функції, атрибутику, міфи, свята й обряди. Дуже скоро північнопонтійські греки почали присвоювати деяким з божеств оригінальні епіклези (Афродіта Апатура, Посейдон Сосіней і Гіпполай, Аполлон Ієтрос, Кібела — володарка Гілеї і т. ін.). Деякі зі старих божеств не задовольняли прагненням греків. У таких випадках їх мало шанували або ж, навпаки, приписували їм функції інших божеств, внаслідок чого можливості культу розширювалися. Пріоритет яскраво вираженого синкретизму в Північному Причорномор'ї належить Аполлону Лікарю, Партенос, Матері богів, в культах яких поєдналися функції багатьох інших божеств.

Є всі підстави думати, що особливо в IV ст. до н. е. серед скіфської знаті спеціально поширювалися зображення суто грецьких божеств на золотих та срібних виробах, які мали привернути до себе увагу й сприяти еллінізації соціальної верхівки. Дещо помітніше пряме запровадження окремих грецьких культів у II ст. до н. е. в Неаполі. Значного поширення еллінські землеробські культи й ритуали набули в цей час на деяких поселеннях у Нижньому Подніпров'ї. Саме такий розвиток релігійного світосприймання зумовлювався, певно, безпосереднім перебуванням греків у середовищі варварів, збільшенням контактів і спільністю у веденні господарства. Завдяки грецькому політеїзму, де значна кількість божеств була тісно пов'язана з екологією, виступала в ролі захисників і покровителів окремих місцевостей і річок, природне середовище в Північному Причорномор'ї не зазнало нищівної руйнації за античної доби.

Розділ III

Античні держави греко-римського періоду

Поступове проникнення Риму в Північно-Західне Причорномор'я почалося одразу ж після Мітридатових війн, але й у другій половині І ст. до н. е. позиції римлян на Дунаї не були сталими. Тільки після створення римських провінцій на правому березі Дунаю римський вплив у Причорномор'ї посилився й імперія почала відігравати досить помітну роль у воєнно-політичному та соціально-економічному розвитку регіону, зокрема античних міст Північного Причорномор'я.

Бойові дії римських військ, які на початку І ст. до н. е. зіткнулися на Дунаї з сарматами, очевидно, не можна розглядати як дії, спрямовані на встановлення панування імперії у Північно-Західному Причорномор'ї. Очевидно, вони відбувалися у тісній згоді з царями одрісів, які формально були незалежними, але потребували певної військової допомоги з боку імперії. Слід підкреслити, що підтримка сусідніх союзних держав мала місце не тільки у Подунав'ї, а й у інших районах імперії, зокрема на Сході.

Нестале становище на Дунаї внаслідок паннонсько-далматійського повстання та бойових дій проти даків призвело до того, що одним з перших заходів нового римського імператора Тіберія (14—37 рр.), який наслідував Августові, була організація провінції Мезія. Невдовзі (44—46 рр.) було створено ще одну провінцію — Фракію, а Добруджа та уся прилегла до Дунаю територія, населена до цього незалежними фракійцями, увійшла до складу провінції Мезія.

Саме ці події мали виняткове значення в подальшій долі населення античних міст Північного Причорномор'я. Перемога на Боспорі Котіса І, якого підтримували римляни, та участь у римсько-боспорській війні (45—49 рр.) військ під командуванням легата провінції Мезія А. Дідія Галла призвели до встановлення тісніших зв'язків між Тірою, Ольвією та Херсонесом, з одного боку, і римською провінційною адміністрацією, з другого. Це давало змогу останній у разі потреби надавати цим античним містам необхідну допомогу. Є всі підстави вважати, що саме у ході римсько-боспорської війни почала складатися система римського воєнно-політичного контролю у Північному Причорномор'ї. Тіра, Ольвія і Херсонес з цього часу підлягали