Читати книгу - "Американські боги"

Повештався кладовищем, розглядаючи надгробки. Усі поховання давні, до 1969 року. Він змахнув сніг із міцного на вигляд гранітного янгола і прихилився до нього.

Вийняв із кишені паперовий пакетик і розгорнув завиванця. Відламав вершечок: в повітря здійнялася хмаринка пари. Пахло направду смачно. Тінь почав їсти.

Позаду щось зашуміло. На мить він подумав, що то киця, але потім відчув запах парфумів, який маскував і не міг замаскувати запах гниття.

— Не дивись на мене, будь ласка, — почувся голос з-за його плеча.

— Привіт, Лоро.

В її голосі вчувалося вагання. А може, навіть і страх:

— Привіт, цуцику.

Він відламав шматок завиванця і запропонував їй. Тепер вона стояла прямісінько в нього за спиною:

— Ні, дякую. Їж сам. Я тепер не їм.

Тінь далі їв свого завиванця.

— Я хочу на тебе поглянути.

— Тобі не сподобається.

— Будь ласка.

Вона вийшла з-за кам’яного янгола. Тінь подивився на неї у денному світлі. Де в чому її вигляд був іншим, щось залишилося, як і було. Не змінився її погляд, не змінився підбадьорливий вигин її губ. А ще вона без будь-якого сумніву була дуже мертвою. Тінь доїв, витрусив крихти з паперового пакетика, тоді акуратно згорнув його і поклав до кишені.

Тепер, після часу, проведеного у поховальному бюро в Кайро, він уже не так бентежився поряд із нею. Але що їй сказати, він усе так само не знав.

Її холодна рука торкнулася його долоні, і він легенько стис її пальці. Відчував, як калатає його серце. Він був наляканий: але його лякало те, наскільки буденний вигляд має ця сцена. Йому було добре від того, що вона поряд, і він готовий був стояти так вічно.

— Я сумую за тобою, — зізнався.

— Я ж тут, поряд.

— І саме в такі миті я за тобою найбільше сумую. Коли ти поряд. Коли тебе нема, мені легше — тоді ти просто привид. Чи сон із іншого життя.

Вона стиснула його долоню. Тінь, зрештою, спитав:

— Отже... Як воно — бути мертвою?

— Складно. Смерть не зупиняється.

Вона поклала голову йому на плече, і він засумував іще більше.

— Хочеш прогулятися?

— Звісно.

На її мертвому обличчі з’явилася нервова, вимучена усмішка. Тримаючись за руки, вони вийшли з маленького цвинтаря і вирушили назад до містечка.

— Де ти був?

— Тут. Здебільшого.

— Після Різдва я... ніби загубила тебе. Часом — на кілька годин, іноді — на кілька днів, я бачила тебе, відчувала твою присутність. Ти бував у різних місцях. А тоді знову згасав.

— Я був у цьому містечку. У Приозер’ї. Це хороше містечко.

— Ага.

На ній більше не було тієї синьої сукні, в якій її поховали. Тепер вона носила кілька светрів — один на один, — довгу темну спідницю і бордові чобітки, які Тінь похвалив.

— Хіба ж вони не чудові? — схилила голову й усміхнулася Лора. — Знайшла в одному милому взуттєвому магазинчику в Чикаґо.

— А чого ти прийшла сюди аж із Чикаґо?

— О, я вже давно полишила Чикаґо, цуцику. Я рухалася на південь. Мені докучав холод. Певно, ти думаєш, що мені краще від холоду. Але ж ні. Це, певно, якось пов’язано з... мертвістю. Холод не відчуваєш як холод. Натомість нічого не відчуваєш. А коли ти мертва, то це єдине, що тебе лякає — нічого. Тому я вирушила до Техасу. Планувала провести зиму в Ґалвестоні. Здається, я там зимувала, коли була маленька.

— Не думаю. У всякому разі, ти ніколи про це не згадувала.

— Гм. Ну, може, десь інде. Не знаю. Пригадую чайок — як я кидала для них хліб, а їх була тьма, сотні. Здавалося, що неба нема — тільки чайки. А вони лопотіли крилами і хапали хліб прямо в повітрі... — вона на мить замислилася. — Якщо я цього не бачила, то, певно, бачив хтось інший.

З-за повороту виїхала машина. Водій помахав їм, Тінь помахав водієві у відповідь. Крокувати зі своєю дружиною було неймовірно нормально.

— Таке приємне відчуття, — Лора ніби прочитала його думки.

— Так.

— Мені приємно, що і тобі приємно. Коли я відчула поклик, я поспішила назад на північ. Я тільки-тільки дісталася Техасу.

— Поклик?

Вона підвела на нього погляд. Монета зблиснула на її шиї.

— Відчувалося, ніби поклик. Я не могла не думати про тебе. Про те, наскільки мені було б веселіше в Ґалвестоні з тобою. Мені треба було тебе побачити. Це таке відчуття... Ніби голод.

— І тоді ти вже знала, що я тут?

— Так, — вона насупилася, легенько закусила верхніми зубами посинілу губу. Схилила голову. — Так. Я знала, що ти тут. Я думала, що це ти мене кличеш... Але ж ти не кликав, правда?

— Не кликав.

— Ти не хотів мене бачити.

— Зовсім ні... — він на мить завагався. — А може й так, не хотів. Мені від цього надто боляче.

Сніг під його ногами рипів та переливався під сонячними променями, мов коштовне каміння.

— Напевно, це складно — не бути живим, — сказала Лора.

— Маєш на увазі, що тобі складно бути мертвою? Слухай, я намагаюся з’ясувати, як тебе повернути, і думаю, що я на правильному шляху.

— О, ні. Тобто так, я вдячна і сподіваюся, що ти мене повернеш. Я знаю, що вчинила багато поганого... — вона похитала головою. — Але взагалі-то я говорила про тебе.

— Я живий. Це ти мертва. Пригадуєш?

— Ти не мертвий. Але я не впевнена, що ти живий. Не насправді живий.

Ох, ні, не про це ми маємо говорити, подумав Тінь. Взагалі не це ми маємо робити.

— Я люблю тебе, — сказала Лора без жодних почуттів у голосі. — Ти мій цуцик. Але коли ти насправді мертва, то бачиш речі чіткіше. Так, ніби там, де мав би бути ти, нема взагалі нікого. Розумієш, ти ніби здоровенна, матеріальна дірка у світі. У формі людини... — вона спохмурніла. — Навіть коли ми ще були разом... Я любила бути поруч із тобою, бо ти мене обожнював і готовий був зробити для мене все, що завгодно. Але часом я заходила до кімнати і мені здавалося, що там нікого нема. Тоді я вмикала або вимикала світло, і розуміла,