Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Мер схилив голову. У натовпі познімали шапки.

— Варто було б за законом, звичайно… — поквапно заговорив селищний голова, нахилившись до Андрія. — Я намагався зупинити, як тільки міг… Але мужики як побачили! Сидить, значить, у фотостудії, в руці порожня пляшка, і фотографії всіх, кого він убив, розвішені! А прямо біля ніг моя бідолашна Міла — мертва. М-да. Мужиків можна зрозуміти! Поволочили і слухатися мене не стали. А поки я протиснувся через натовп, то вже і край. Ну, тепер уже нехай висить, аж поки з області приїдуть.

Павло Борисович зітхнув. Потім узяв його попід руку й улесливим голосом почав умовляти залишитися в селищі. Обіцяв місце на заводі. Андрій не слухав. У кишені його куртки лежала книжка в паперовій палітурці з помітками, що найцікавіша з них була написана червоним — «Христина сміялася», — й він намагався уявити Суботу чи Арсена, які студіюють цю брошуру. Аналізувати ж по-справжньому не мав сили. А ще Андрій думав, що було б, якби спершу він побіг на площу. Чи мав шанс урятувати бодай Суботу?

На ґанок невідь-звідки вийшло індича. Довгоноге, вже опірене, і водночас — якесь обскубане.

— Чий гиндик?! — гукнули з натовпу. — Ганько! Загородку закрила?

Індича кинулися ловити. Усе збіговисько повалило на ґанок. Андрія відтіснили від мера. Люди кидалися на індича, штовхаючи задами труп.

— Іди сюди! — пролунав над вухом владний голос, і хтось поволік Андрюху крізь юрмище.

Це був Харитон. Уже коли вибралися, довговолосий зупинився.

— У тебе кров на руках! Ти сказився? У твоєму номері труп, оця вся галайстра щойно повісила поліцейського, а ти валандаєшся тут у кривавиці! Думаєш, вони будуть розважливі й учинять за законом?

Він вийняв хустинку і заходився по-мамівському витирати йому руки.

— Я згадав, — прошепотів Андрій. — Згадав, як намагався поїхати звідси. Усі рази…

— От бачиш, — кивнув Чоловік у Червоному, і далі обтираючи йому пальці.

— Але як же таке можливе. Такого не буває…

— Поглянь на мене. Поглянь, — суворо сказав Харитон, і Андрій скорився. — Ти намірений перевіряти ще раз? Щоб завтра я знову привіз тебе сюди, як ото вперше? Чи з тебе досить?

— Досить, — покірно відказав Андрій.

— То їдь! Каністру бензину знайдеш у підсобці в «Мінотаврі». І пам’ятай — спершу вентилятор. Хоча б двадцять хвилин.

І Харитон тицьнув йому в руку монету, з дурнуватою совою на одному боці та з гордовитим профілем Афіни — на іншому.

Вентилятор у старій трубі працював хвилин сорок — Андрію весь час здавалося, що нічого не вийде — тут нема чому горіти. Камінь і камінь… Він стояв надворі та слухав сумовите «взззумм-взззумм-взззумм». Це кінець. Його віра в диво виявилася звичайною впертістю. Бажанням довести щось самому собі. Що? Що діти не повинні помирати? Так наче його рідна сестра від самого початку не спростувала це. Реальності начхати. І поки він переконував себе, що дитина здатна вижити в каменярнях майже тиждень, виявилося, що минуло значно більше часу. Отже, навіть мізерні шанси давним-давно випарувалися. Певно, їх не залишилося вже тоді, коли Гала викинулася з вікна на капот їхнього мікроавтобуса…

Андрій швидко зійшов сходами і підпалив тонку бензинову доріжку, що вела до перекинутої через поріг підвального приміщення просоченої бензином фіранки. Інший кінець фіранки спускався в напівпусту каністру.

Рвонуло так, аж затрусилися стіни. Коли він вискочив надвір, його обсипало градом скла і цегляної крихти. Разюче швидко язики полум’я затанцювали за високими вікнами порожнього цеху. Затріщала дерев’яна підлога на другому поверсі. У ранкове небо піднявся масний чорний дим. Андрій пробурчав: «Гори-гори ясно», — та й пішов собі, аж пролунав другий, значно потужніший вибух.

Згори вшкварив град із цегли, скла і черепиці. Небо вмить затягло димом, ніби знову настала ніч. Пригнувши голову, Андрій вибіг із брами. Завод палахкотів так, наче під ним розверзлося пекло. Понура готична будівля, здавалось, складається з диму і вогню.

Раптом пролунав іще один вибух. Та цього разу це була далека низька гуркотнеча, від якої відчутно задрижала земля. «Каменярні», — подумав Андрій і озирнувся на селище. У голові вперше промайнула панічна думка: «Що я накоїв!»

Несамовито завила сирена. З-за рогу вигулькнув старий пожежний «ЗІЛ», — допіру пофарбований, він сяяв наче цяцька.

— Допоможи! — гаркнув Науменко, вивалюючись із‑за керма.

Оббігши авто, він заходився розмотувати пожежний рукав. Андрій припізніло кинувся до нього.

— Туди! — гукнув Науменко. — Під снігом решітка!

Захар метнувся до узбіччя й узявся розкидати ногами сніг. Андрій почав робити те саме. Сніг давно злігся. Решітка мала бути десь тут… Вітер подув у їхній бік, і чорна димова запона висіла над самісінькою головою. Захар оскаженіло порпався в снігу за кілька метрів.

— Знайшов! — радісно заверещав він.

Наступної миті, жадібно гухнувши, з-під землі вдарив стовп жовтогарячого полум’я. Чавунна решітка злетіла в небо, наче стривожений птах. Захар нерухомо завалився на сніг — ріденька шевелюра палала багаттям. Андрій побіг до нього. Науменко не рухався. Витріщався в порожнечу невидющим поглядом. Волосся встигло погаснути, скипівшись на шкірі чорною кіркою.

Мов зіжмакана газета, за парканом спалахнув чийсь сарай. Звідкілясь долинув високий жіночий крик. Знову вибух, від якого земля задвигтіла під ногами, — і далі по вулиці вистрілив у небо решіткою ще один люк дощової каналізації.

Андрій міркував лише кілька секунд. Пожежний «ЗІЛ» стояв заведений. Довкола розчахнуло свою браму пекло. Він дістав із кишені монету і подивився на викарбувану на міді сову. Цьому селищу однак неможливо допомогти. Він від’єднав пожежний рукав, жбурнув на сніг і заліз у кабіну. Грюкнули дверцята, рикнула коробка передач, завив двигун, й Андрій став заднім ходом виїжджати на дорогу, що вела із селища.

Нарешті він розвернув авто, перемкнув передачу і натиснув на педаль. Охоплений полум’ям завод лишився позаду. За хвилину Андрій проминув дороговказ із закресленим написом «Буськів Сад» і пригальмував перед в’їздом на міст. Іншого берега знову не було видно — від середини міст потопав у густому тумані. Про всяк випадок Андрій увімкнув сирену, і та огидно завила. І вже коли за вікнами замелькали перила, він підніс до рота монету. Зараз йому це видавалося несосвітенною дурнею. Дурніше навіть, ніж плювати через плече, побачивши чорну кішку. Дурніше, ніж просити домовика переїхати з тобою на нову квартиру. Але стіна туману була чимраз ближче, а відчуття дежавю таке сильне, що він таки запхнув дурнуватого мідяка під язик і міцніше вчепився в кермо.

Прощавай, моторошне селище. Прощавай назавжди.

Розділ 58

Людина з намальованим  обличчям

«ЗІЛ» хитнуло, гучно стукнули задні колеса, з’їжджаючи з мосту. Туман став іще густіший, тож Андрій пригальмував, напружено вдивляючись у лобове скло. По стінці туману пробігали блакитні полиски мигалки. Верещала сирена. Мла збиралася на шибах серпанком крихітних крапель, і він увімкнув двірники. Наскільки пам’ятав, тут весь час пряма дорога, тож Андрій сміливіше натиснув на газ.

Будівля виринула з туману так несподівано, що він необачно смикнув широким кермом, і ледь не вилетів на тротуар вузької вулички. Не встиг