Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

Командант Ударної Групи та учасник бою під Гребінкою так пише про це в своїх споминах: «Душа Січового Стрільця відчула тяжко трагедію цієї різні, це трагічне непорозуміння і прокляття несвідомої української маси». Він же оповідає, що коли три роки після бою під Гребінкою стрінулися в румунській тюрмі два учасники цього бою: сотник СС-ів Кичун і відомий повстанський отаман Ангел, то цей останній сказав: «Ех, дурні ми були тоді, не розуміли, не доросли до того, щоб розуміти вас, Січових Стрільців».[223]

Безнадійне положення на фронті трудно вже було рятувати. Під час відступу Груп Сушка і Рогульського та інших військових частин із Полтавщини і Чернігівщини, яким не вдалося стримати походу большевиків, показалися загрозливі наслідки безнадійних настроїв і апатії, які тоді запанували, та большевицької пропаганди і розкладової акції, веденої систематично між українським військом від часу облоги Києва. Вістки про успіхи большевиків та повстання проти Директорії погано впливали на військо. Військова дисципліна заломилася, боєздатність війська впала, почалася масова дезерція.

Усі ці негативні явища показалися також між деякими частинами, які належали до Дивізії Січових Стрільців. Як вище згадано, полки Січових Стрільців стратили свій давній стрілецький характер. Від моменту поширення білоцерківського Загону Січових Стрільців із трьох сотень піхоти – до Дивізії, що складалася з чотирьох полків, – дісталося до неї багато ненадійного елементу, маловартісного під оглядом бойовим, а навіть моральним. В тодішніх обставинах було неможливим провірювати якість добровольців, як це мало місце в Києві в 1917 р. або навесну 1918 р. та в Білій Церкві. Не було також і можливости і часу перевиховати і вишколити набраних добровольців у військо, гідне назви Січових Стрільців.

Тому престиж Січового Стрілецтва падав, його боєздатність понизилася, показалася навіть значна дезерція серед новосформованих полків. Тільки завдяки давній стрілецькій гвардії, її жертвенній праці та геройству, знову досягала формація Січових Стрільців колишнього розмаху та її моральних і бойових висот.

Вночі з 4-го на 5-те лютого вийшли з Києва останні відділи кінноти Січових Стрільців. На захід від Києва почала формуватися нова оборонна лінія українських військ т. зв. Східній Фронт під командуванням Осадного Корпусу. Фронт поділено на три групи: північну – на ріці Ірпень під командою полк. Р.Сушка, центральну – для оборони шляху Київ-Житомир – під командою полк. І.Рогульського і південну на шляху Київ-Хвастів – під командою полк. І.Чмоли. Новий фронт складався з багатьох невеличких частин, малої бойової вартости і не давав надії на стримання большевиків, які мали в Києві значні сили.

В днях 13 і 16 лютого розгромили большевики південну групу. 3-ій полк піхоти СС втратив тоді понад 500 стрільців полоненими, вбитими і раненими. Почався загальний відворот.

Настав цілковитий розвал фронту. Невиконування бойових наказів, самовільне залишання фронту цілими частинами, перехід деяких відділів до ворога, злочинства дезертирів, постійна відсутність зв'язку з фронтом – це страшна, безнадійна картина розкладу і хаосу, які руйнували останки збройних сил української держави.[224]

Січове Стрілецтво, яке більш як три місяці несло на своїх плечах головний тягар організаційної праці та жертвенної фронтової служби в Осадному Корпусі, усвідомило собі вповні небезпеку ситуації, та хоч знесилене фізично і пригноблене морально, вирішило діяти як найенергічніше, щоб в найкоротшому часі відвернути катастрофу. Стрілецький історик, старшина штабу Осадного Корпусу, так про це пише: «Тут було очевидне, що лише поява міцно зорганізованої більшої регулярної частини може змінити безнадійне положення на фронті. Тому Стрілецька Рада рішила, що слід усі стрілецькі частини, які були розкинені по всьому фронті, стягнути з фронту в глибоке запілля, там поповнити їх бодай в міцну дивізію, і щойно тоді вислати як одностайний відділ для наступних чинів на фронті. До цього проєкту Штаб Дієвої Армії УНР прихилився. 26 лютого давнє Командування Осадного Корпусу передало Східній фронт полк. Хилобоченкові і його Начальникові Штабу полк. Ген. Штабу О.Мишковському. Рівночасно знято з фронту всі частини давньої Дивізії Січових Стрільців, перекидаючи їх у глибоке запілля в район Проскурова і Староконстантинова. На фронті залишився 4-ий піший полк Січових Стрільців у Північній Групі під командою полк. Р.Сушка, яка боронила Коростеня і доступу до Житомира, і 2-ий піший полк Січових Стрільців у групі от. Оскілка, під Коростенем, Олевськом і Мозирем. Ці полки вернулися до Січового Стрілецтва щойно згодом. Скупчення стрілецьких частин у спокійному запіллі й швидко переведена їхня реорганізація спасла Січове Стрілецтво, а це причинилося до того, що большевикам не вдалося цілком зліквідувати війська, а з ним й існування УНР вже на весну 1919 р.»[225]

Як місце для відпочинку і реорганізації призначило Верховне Командування Січовим Стрільцям – район Проскурова.

Від початку вересня 1918 р. до кінця лютого 1919 р., то є повних шість місяців, стояли Січові Стрільці у безперервній, інтенсивній та виснажуючій праці і в важких боях. Організація і вишкіл білоцерківського Загону СС вимагали надзвичайних зусиль та великої витрати енергії. Підготова повстання, бій під Мотовилівкою, організація Осадного Корпусу та облога столиці і бої за Київ, – відбувалися без відпочинку, бо не було кому заступити Січових Стрільців. Виснажлива служба в Осадному Корпусі в Києві, важкі бої ударних груп на лівобережжі, Чернігівщині і Трипільщині проти московських большевиків та проти збольшевичених повстанців, великі втрати в убитих і ранених, розвал і сваволя довкруги, вороже ставлення частини селянства до української влади та