Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Але лікар чомусь принципово не збирався дивитися на свого пацієнта. Даремно Борис силкувався перехопити погляд того, хто був зараз для нього більш ніж Богом. Шокований почутим, він не міг помітити, що у цьому схованому погляді наче щось вимкнулося, померло. Звідти вже нікому й нічого витягти б не вдалося.

— Назаре Григоровичу, ви… правду кажете? Що вимагається від мене? Скажіть лише…

Руки Бориса стисли стілець, дихання дедалі частішало. На завжди блідому обличчі почали проступати червоні плями.

— Насамперед віддати мені зброю, — спокійно піднявши очі, промовив Палійчук.

— А… До чого тут зброя? — Борис тепер уже зовсім не ладен був щось збагнути. — Яке це має… Навіщо ви… Ви… дурите мене? Ви гадаєте, якщо заберете його, то я не…

— Ти прийшов до мене по життя, — жорстко перебив лікар, — і казав, що згоден на будь-які умови. Ось моя умова. Даєш?

Він поклав руку на стіл поруч із клавіатурою, долонею догори. Погляд Бориса стрибав по стінах, наче відбиваючись рикошетом від очей лікаря, що стали скляними і, як йому здалося, неживими, непрониклими. Його свідомість відмовлялася щось розуміти. Навіщо йому пістолет? Яке відношення може мати зброя, схована під пахвою, до його відчайдушного і цілком абсурдного прохання?!

— Віддаєш чи ні? — перепитав Палійчук, не даючи часу на роздуми. — Ще трохи — і буде пізно…

Не тямлячи, що робить, Борис тремтячою рукою витяг пістолет з-під пахви і поклав на його руку. Шухляда столу відсунулася, і зброя лягла туди. Наче щось згадавши, Борис витяг з кишені глушник і поклав на стіл, а поруч — шкіряну кобуру. Усе це також опинилося в шухляді. Хакер закляк на місці, заворожено дивлячись на того, хто щойно роззброїв його, зробив беззахисним, дозволив будь-кому брати його практично голіруч.

Таксист, машина якого припаркувалася біля входу на старе кладовище, знудьговано крутив верньєр приймача. Зелений сотенний папірець уже зо дві години лежав у його кишені. Його пасажирка не була схожа на таку, що мала б розкидатися стодоларовими банкнотами. Вона надзвичайно поспішала, була дуже схвильована, не сказати б більшого. Взагалі — сама не своя. Вийшла і зникла. Звеліла чекати. Таксист зітхнув.

Тим часом дівчина, яку він привіз, швидко йшла між хрестами, шукаючи очима постать у темному плащі. Час від часу вона сповільнювала крок, вдивляючись у ряди поміж могил, так, наче той, кого вона шукала, міг не сидіти — лежати між ними. При думці про це обличчя її змінювалося, а плечі починали здригатися, і це заважало пошукам.

А кладовище займало величезну територію.

— Ну що? — запитав Можейко, звертаючись невідомо до кого. — Чому всі мовчать? Івановичу, мені він не подобається. Особливо тепер. Якась поведінка підозріла. Ви що, не бачите?

— І я б так сказав, — погодився Сердюк. — Він начебто змінився, якийсь не такий вийшов.

— Наче мішком вдарений, — підтвердив Величко.

— Івановичу, скільки разів проколювалися! Ходімо! Їй-богу щось крутить!

Кобища ще якусь мить розмірковував, та раптом зірвався і майже побіг коридором туди, де зник лікар Палійчук. Колеги кинулися за ним. Вони бігли, минаючи лабіринти коридорів, але тут наче всі повимирали. Нарешті трапилася жінка у зеленкуватому лікарняному костюмі.

— Де гематолог ваш? Палійчук? Де його кабінет?

Злякано відсахнувшись, вона, затинаючись, пояснила їм дорогу до сусіднього крила. Вони побігли. Тільки тепер Кобища відчув, як шалено калатає серце. Вискочивши на другий поверх, вони знову спустилися на перший. Ще кілька людей у лікарняному одязі здивовано провели їх поглядами. Ось вони, двері.

— Де Палійчука кабінет?

Ще одна пані здригнулася, бачачи чотирьох чималих збуджених чолов’яг, і показала ще далі в глиб коридорних катакомб.

Опустивши руку до кишені халата, лікар дістав білий конверт і простяг йому. Борис узяв автоматично. Все відбувалося наче в якомусь незбагненному сні. Голова його втратила здатність мислити, а рухи були механічні й запізнілі. Палійчук підійшов до вікна й відчинив його. Холодний осінній вітер увірвався до приміщення та зашелестів паперами, зриваючи їх зі столу. Запаморочення посилилося, викликаючи навіть легку нудоту. Пожовкла, спалена сонцем трава стирчала купками навколо поодиноких беріз.

— Іди, — сказав він.

— Куди? — насилу промовив Борис.

— Подалі звідси. І ніколи не повертайся. Не загуби конверт. Там… — він дозволив собі ще раз поглянути на Бориса зовсім чужими очима, — …твоє життя. Те, яке ти випросив.

Той лише лупав очима, намагаючись-таки усвідомити цю повну нісенітницю, яку верзла людина, котру він звик завжди вважати розумною, освіченою та тверезою. Чомусь надзвичайно важко було прийняти думку, що потрібно ставити ногу на це біле, блискуче, недавно пофарбоване підвіконня. Але йому запхали до рук порожню сумку і підштовхнули вперед. Надворі перед корпусом нікого не було. Далеко, за парком, їздили машини, доносячи сюди відфільтрований кущами та деревами монотонний звук автотраси. Голова крутилася, як ніколи. Серце калатало, відлунюючи якимось далеким гупанням у скронях. Вилізши на підвіконня, мало не скинувши вазон, він зробив крок уперед.

Розпачливо кивнувши головою, як завжди, коли доводилося уздріти кричущий непорядок, Палійчук узяв з полиці маску й витер підвіконня, на якому відбився такий недоречний тут слід підошви. Потім сів за стіл і невідомо для чого тією ж маскою задумливо почав витирати комп’ютер — але ж на нього ніхто не ставав ногами…

Можейко добіг перший, смикнув двері. Вони виявилися замкненими. Він засмикав сильніше. Підбігли колеги. На звук відчинилися сусідні двері, і якась жінка в халаті здивовано запитала:

— Навіщо ви двері ламаєте? Ви що?

Кобища тицьнув їй під ніс посвідчення.

— Міліція, кримінальний відділ. Де ваш лікар Палійчук?

— Е-е… — розгубилася вона, — так… щойно, здається, заходив до кабінету…

Можейко загупав кулаком у двері.

— Назаре Григоровичу, відчиніть!

— Вибивай, — скомандував майор.