Читати книгу - "Діти"

«Дурень останній! — незлобиво вилаяв сам себе. — Завжди встрянеш в якусь халепу». Тепер він продирався крізь ліс. Кущі шмагали скло, ніби гнали машину крізь стрій. Колеса наштовхувались на щось м’яке і грузли в ньому. Нарешті машина стала. Люто гула, аж стогнала, але не могла зрушити з місця. Не було ради. Ніякий добрий дух не міг з’явитись і витягнути його з болота. То тільки, напевно, в лісах бувають такі живучі болота. Адже дощ падав хтозна-коли.

От тобі й об’їзд! Тут він отямився. Було малоймовірно, щоб маленька табличка посеред широкого асфальтованого шосе могла скерувати весь досить жвавий автомобільний рух на якусь підозрілу лісову дорогу. Очевидно, діти пожартували. До того ж невеличкий дерев’яний стояк легко було обминути, як це й робили, напевно, усі шофери. Треба ж бути таким роззявою!

Хоч сядь і плач. Мандрівець виліз із машини і по тому, як одразу вгруз у болото, здогадався, що його справи дуже кепські. Машина не мала ніг, щоб вийти на сухе.

Пахло прілим листям, хвоєю. Чоловік вимкнув фари і опинився в цілковитій темряві. Та очі потроху звикали, між стовбурами світлішало. Він перестрибнув через рівчак й пішов, витягнувши поперед себе руки, ніби сліпий або дитина, що вчиться ходити. Пішов не озираючись, бо позаду все одно була темрява і машина стала холодним кущем заліза, нікому не потрібним. Йому ніколи ні в чому не щастило. Але зараз він якось не дуже журився з цього. Раптом розсунулись хмари, і над верхів’ями дерев засвітив місяць. Дуже яскраво. Ніколи в житті він не бачив місячних променів, а тут, на галявині, пролягла ціла дорога, місячна, зоряна.

Мандрівець пішов по цій дорозі. Йшов, ішов, аж незчувся, як опинився в повітрі, але йти було зовсім не страшно. Так ходять уві сні. Чоловік сотні раз ходив отак уві сні, відчуваючи, ніби ноги зв’язані й ступають по ваті. Він не звертав уваги на порожнечу, бо вона була чорною, наче зорана земля. Дарма що він піднявся дуже високо і трохи вже змерз. Подорожній застебнув на полотняній сорочці усі гудзики, навіть верхній, котрого ніколи раніше не застібав, щоб не здавлював шию.

І все те, що було внизу, він добре бачив: освітлені будинки, де люди після денних турбот або вкладалися спати, або вечеряли, або цілувались. Побачив дітей, котрі вперто не хотіли заснути, машини, котрі мчали по дорозі.

Чоловік тихенько засміявся, ніби аж заплакав. В гущавині прокидались звірі й ходили своїми стежками, про які люди не знали. Пили ще теплу воду, сопіли, форкали, хлюпались, полохаючи пташок, що дрімали у чагарях і верховіттях дерев.

Данило Михайлович Процик встав і сказав таке:

— Оскільки я тепер уже маю право називати себе інтелігентом і можу зарахувати себе до ваших друзів, то давайте вип’ємо за те, щоб ми не раз ще збирались у тебе, Боб, і дивились твої нові фільми.

— Пся крев, яка амбіція у цього плебея! — аж зашкварчав Вадик, ніби й справді був аристократом за походженням.

— Ідіот нещасний! — вщипнула Данила дружина. — Що ти верзеш?!

Боб посміхнувся.

— Спасибі, Данику! Просто, по-хлопськи, але гарно!..

— Браво! — закричав Юра. — Дай я з тобою, Данику, вип’ю за єдність інтелігенції, до котрої не можу себе зачислити, бо мене вигнали з другого курсу інституту!

Коли все було випите і декому з гостей забаглося додому, Іра потягнула чоловіка, не давши йому як слід попрощатись з новими друзями. На Данилове щастя, до них причепився добряче уже п’яний Юра і попросив підвезти. Юра сидів у куточку тихо-мирно і не дав розгорітися сварці між подружжям. Здається, навіть задрімав. Данило спинився коло дому. Іра вийшла, хряпнувши дверцятами.

— Я поїду до мами. Малого заберу… — сказав він, але жінка, видно, не почула. Він зітхнув і обернувся до Юри: — Тебе куди відвезти?

— Мені все одно, — пробурмотів той і влігся вздовж сидіння.

— Де ти живеш?

— Не знаю.

Після такого філософського діалогу Даник вирішив дати Юрі спокій і через деякий час, поглинутий дорогою, забув про нього. До дачі було десь близько десяти кілометрів полем і лісом.

В будинку світилось синім світлом одне вікно. Дивилися телевізор. Синок повернув кучеряву голівку до дверей і, верескнувши, повис на шиї батька:

— Татку!

— Данику, що сталося? — занепокоїлась мати, спускаючи важкі опухлі ноги на підлогу.

— Малого хочу забрати. Скучив…

— Може, не бери його. Пізно вже. Переночуй тут…

Тепер лише Даник згадав, що у нього в машині спить п’яненький Юра, і кусень застряв йому в горлі.

Данило заспішив. Згріб Віталика, поцілував матір і вискочив надвір. Юра міг сп’яну завести машину і накоїти біди. Той, правда, прокинувся, але поводив себе спокійно.