Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Наші діди про результати спостереження коли доповідають?

— Як і належить — щовечора, в письмовій формі. Вони ж у нас не просто так, а на зарплаті. Кадровики вимагають, щоб згідно з інструкціями.

— А можна, щоб не тільки щовечора і в письмовій, а негайно по телефону, як тільки Музикант за прохідну кортів вийде?

— Кому, тобі?

— Можна й мені. А краще вам.

— Ні, Олексо, найкраще в чергову частину. Ти забув, що у них там магнітофон стоїть? Всі розмови фіксують, у разі чого можна і переслухати. Зараз я дам розпорядження.

— Ну, раз пішла така роздача, товаришу підполковник, то може б нашим дідам ще й фотоапарат видати, щоб фіксували будь-які підозрілі дії підозрюваного? Як ви гадаєте — впораються?

— Ти не здумай цього у Петровича питати — образиться до кінця своїх днів. У нього оперативне прикриття не раз було — фотограф на базарі. У нього фотокамера ФЕД із боковим відеошукачем, знімати можна навіть спиною до об’єкту. Не чув про такі штуки?

— Вперше від вас.

— А їх пацани Макаренка у Харкові ще до війни випускали, спеціально для оперативників. Вічна, скажу тобі, апаратура, надійна, як машинка „Зінгер“. Можна дати нею бандюзі по голові, а потім спокійно знімати, як він ногами дригає.

— Якщо так, то я спокійний, товаришу підполковник.

— Олексо, що з тобою буде, як мене не стане?

— Ну, ви вже, товаришу підполковник, точнісінько, як Дмитро Гнатюк.

— До чого тут Гнатюк?

— А до того, що він на кожному концерті на біс одну і ту саму пісню співає: „Вівці ж мої вівці, вівці та отари, хто ж вас буде пасти, як мене не стане, егей!“

— Ти, божа овечко, йди працюй. Розмекався! Егей…

У себе в кабінетику я ще раз уважно перечитав щоденні рапорти дідів-оперативників. І вилаяв себе вголос та по складах. Виявляється, Музикант кілька разів заходив до одного і того ж будинку. Та оскільки в ньому проживав вигнаний з моєї подачі вахтер, то ці візити ні в кого не викликали підозри. А виявляється, там ще й екс-подавальник мешкає. Так от яким чином під дверима у бідолахи заговорене сміття з’являється. І цвяхи в одвірку. Це ж секундна справа! Страшно навіть подумати, що було б, якби у Малих Задрипанцях люди забули, що таке відьми і ворожіння!

Наступного ранку один із дідів зателефонував, ледь я переступив поріг свого кабінетику.

— Музикант пасе хлопця.

— Давно?

— Засів біля будинку ще з самого ранку, зараз в одному тролейбусі їдуть у бік Повітрофлотського мосту. Петрович з ними.

Ще за якийсь час обізвався сам Петрович:

— Музикант довів хлопця до будови, походив навколо, навіть зазирнув усередину. Це не проблема, бо там заходь, хто хоче. Але нагору не піднімався. Повернувся на корти. Зараз сидить у своїй комірчині. Відома вам дама заходила до нього вчора, перед самим кінцем робочого дня.

Ну що ж, здається, з Божою поміччю наше нескінченне, як собача пісня, слідство наближається до завершення. Всі необхідні ритуали вже пророблено. Хоча ні — треба ж іще заупокійну молитву замовити. От після цього самими дідами вже не обійдемося. Доведеться задіяти скорохватів-оперативників.

Старий на розвиток подій відреагував спокійно. Так, наче він усе життя мав справу з чаклунами-ліквідаторами.

— Втрачає кваліфікацію наш Музикант, втрачає. Це ж треба — на звичайнісінького різноробочого купився. Такого замочити можна і без усяких шаманських танців. Штовхнути його з десятого поверху — та й по всьому.

— А він, мабуть, так і збирається зробити. З тої будови сторч головою злетіти — і сигарет не треба. Єдине, що мені здається, Музикант його не просто штурхоне. Бо є ризик, що побачать, згідно із законом максимальної підлоти.

— Ну, це вже, Олексо, перебор. Звідки він знає, що хлопець до нас прибігав і що він його тепер як вогню боїться? З його позиції, то може спокійненько підійти, сказати щось на зразок: он ти де, а я тебе шукаю, кидай цю брудну роботу, тебе назад на корти беруть. І тільки-но хлопець розслабиться — легенько так підштовхнути.

— Ви ж самі вчили — не вважати підозрюваних дурнішими за себе. Чого він того нещасного собачника на узвозі застрелив? Міг же, як то кажуть, шлангом прикинутися: буцімто сам собачку шукає чи ще щось. Але якби після автокатастрофи бідолаха пригадав, що бачив напередодні підозрілого незнайомця — то тут уже б в нещасний випадок не повірили. Боюся, що він і цього разу гарненько підготує плацдарм, щоб не те що свідок — комар носа не підточив. Професіонал!

Наступні спостереження за об’єктом підтвердили наші припущення. Музикант знову з’явився на довгобуді, тільки цього разу самим оглядом прилеглої території не обмежився. По-перше, він замаскувався: одяг спецівку і кирзові чоботи. По-друге, підібрав десь мітлу з довгою ручкою і довго шастав поверхами, обдивляючись, що там і де. Видивився, здається, все. Крім переодягненого у виконроба Петровича.

Ми мали величезне задоволення, роздивляючись фотографії, зроблені старим, але надійним, як машинка «Зінгер», апаратом. Було чітко видно, як Музикант акуратно підпилює металеву поперечку на сходах. Оскільки стін у будинку ще не було, самий лише каркас, то поміж стальними вертикальними балками поприварювали арматурні прути, які правили за страховку, щоби хтось зі сходів назовні не випав. Власне, то було не стільки для техніки безпеки, скільки про всяк пожежний випадок,