Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Тим часом не переставали ревти гармати. Саркан тепер стояв поряд зі мною біля вікна, тримаючи щит проти них, але кожне гупання било по ньому ударом. Жовтогаряче полум’я освітлювало його обличчя знизу та сяяло на його зціплених зубах, тим часом як він гарчав від поштовхів. Мені хотілося б поговорити з ним між гарматними пострілами, запитати, чи все в нас гаразд: я не розуміла, у кого добре йдуть справи — у нас чи в них.

Але вогонь у шанці й досі палав. Я продовжила кидатися дощем, але творити дощ із води у пригорщах було важко і ставало дедалі важче. Повітря довкола мене висохло та запеклось, а мої шкіра й волосся захрустіли, як узимку, ніби я висотувала всю вологу до краплі навколо себе, а зливи вражали вогонь лише частинами. Баронові люди з усіх сил намагалися допомогти, збиваючи полум’я намоченими плащами.

Потім дві гармати заревли водночас. Але цього разу летючі залізні ядра засяяли синьо-зеленим вогнем, який тягнувся за ними обома, наче за кометами. Саркана сильно кинуло назад, і він ударився об стіл, край якого врізався йому в бік. Він захитався, кашляючи, а заклинання урвалося. Два ядра прорвали його щит та майже повільно, наче ніж, що проштовхується в недостиглий плід, занурились у стіну. Довкола них камінь, здавалося, мало не танув, а по краях було червоне сяйво. Вони зникли всередині стіни, а тоді розірвалися, двічі приглушено заревівши. Угору злетіла величезна хмара землі; уламки каменю кинуло так різко, що я почула, як вони стукають об стіни самої вежі, а просто посеред стіни з’явився пролом.

Марек підкинув списа у повітря та заревів:

— Уперед!

Я не могла зрозуміти, чому хтось став би цього слухатися: вогонь і досі скакав і сичав крізь отой щербатий отвір попри все моє старання, а бійці, палаючи, кричали. Проте його таки послухалися: в атаку, у вогненний хаос шанця, пішов цілий потік вояків зі списами напоготові.

Саркан підвівся з-за столу й повернувся до вікна, стерши з носа та губи цівку крові.

— Він вирішив удатися до марнотратства, — похмуро заявив він. — Кожне з цих гарматних ядер кувалося протягом десятиліття. У Польні їх менше десяти.

— Мені треба ще води! — сказала я і, вхопивши Саркана за руку, затягнула його разом із собою в заклинання. Я відчувала, як йому хочеться запротестувати: він не приготував заклинання, яке пасувало б до мого. Проте він роздратовано забурмотів собі під ніс, а потім дав мені простеньку примовку, одну з найперших, яких намагався мене навчити; вона мала заповнювати склянку водою з колодязя далеко під нами. Він був страшенно невдоволений, коли я або розхлюпувала воду по всьому його столу, або заледве витягала уривчасту цівочку. Коли він вимовив заклинання, вода плавно піднялася з брижами до самісінького вінця мого глека, а я проспівала своє заклинання дощу всьому глеку та колодязю внизу, усій тій глибокій, холодній, сплячій воді, а потім виплеснула весь глек із вікна.

Якусь мить я нічого не бачила: вітер із завиванням бризнув кусючим зимовим дощем у моє обличчя й очі. Я витерла обличчя руками. Унизу, у шанці, злива повністю загасила полум’я, лишилися хіба невеличкі мерехтливі ділянки, а бійці в обладунках з обох боків ковзали, валячись із ніг, і падали в несподіваному потоці по кісточки. З отвору в стіні щедро лився бруд, а після того, як вогонь зник, баронові люди стали набиватись у пролом разом зі своїми піками, заповнюючи його наїжаченими вістрями та відпихаючи назад бійців, які намагалися ввійти. Я з полегшенням опустилася, притулившись до підвіконня: ми зупинили вогонь Солі, ми зупинили наступ Марека. Він уже витратив так багато чарів, однозначно більше, ніж міг собі дозволити, а ми все одно його спинили; звісно, тепер він змінить свою думку щодо…

— Приготуйся, — мовив Саркан.

Соля вимовляв інше заклинання. Він підняв руки у повітря під кутом, виставивши вперед усі пальці та спрямувавши погляд просто уздовж них, а з кожного пальця вийшли сріблясті лінії, кожна з яких розділилася на три. Вигнуті лінії спускалися стіною, і кожна закінчувалася на іншій цілі — на оці якогось чолов’яги, на щербинці в його обладунку над горлом, на лікті його правиці, на місці просто над його серцем.

Мені здавалося, що лінії наче ніяк не діяли. Вони просто висіли у повітрі, ледь-ледь помітні у темряві. Потім одночасно тенькнули десятки луків: Марек вишикував за своїми піхотинцями три шеренги лучників. Стріли ви­йшли на сріблясті лінії та пішли ними просто до цілей.

Я виставила руку в марному протесті. Стріли летіли далі. Одразу впали тридцятеро бійців, підкошених одним ударом; усі вони захищали пролом. Марекові вояки по­пхалися в отвір і вийшли у шанець, а решта його війська скупчилася за ними. Вони вдалися до спроби відкинути баронових вояків назад до першого проходу.

За кожний дюйм доводилося добряче повоювати. Баронові люди рясно наїжачилися списами та мечами, виставленими вперед, а у вузькому просторі Марекові люди не могли напасти на них, не наразившись на клинки. Але Соля послав іще одну порцію стріл, що перелетіли за стіни до оборонців. Саркан уже відвернувся: він порпався у своїх паперах, шукаючи заклинання, яким можна було б відповісти цьому, новому, та знайти його вчасно він не міг.

Я знову виставила руку, проте цього разу спробувала те заклинання, яким скористався Дракон, аби принести Касю з гірського схилу.

— Туал, туал, туал, — загукала я до струн, потягнувшись, і вони, бренькаючи, зачепилися за мої пальці. Я висунулася назовні та викинула їх униз, на стіну. Стріли полетіли за ними та вдарились об камінь, із дзеленчанням попадавши на купу.

На якусь мить мені здалося, ніби сріблясте світло просто затримується в мене на руках, відбиваючись мені на обличчя. Тоді Саркан вигукнув попередження. Крізь вік­но проходив десяток нових срібних ниток — просто до мене, йдучи до мого горла, моїх грудей, моїх очей. У мене була всього одна мить на те, щоб зібрати кінці в оберемок і наосліп відкинути їх від себе. Далі крізь вікно із дзижчанням влетіли стріли та влучили туди, куди я закинула лінії — у книжкову шафу, у підлогу та у стілець; встромились вони глибоко, а їхні оперені кінці дрижали.

Спершу я витріщилася на всіх них, занадто приголомшена, щоб злякатися, і не розуміючи як слід, що в мене мало не влучило з десяток стріл. Зовні заревіли гармати. Я вже почала звикати до шуму; ухилилась я автоматично, не дивлячись, досі наполовину заворожена близькістю стріл. Але Саркан раптом заходився перекидати увесь стіл, а папери розлетілися, коли він гепнув на підлогу, достатньо важкий, щоб струснути стільці. Дракон затягнув мене під нього. Високий посвист гарматного ядра все наближався й наближався.

Ми мали достатньо часу, аби зрозуміти, що