Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Ти-и! Ти-и! Гни-идо-о! – Макар, мов із розгону налетів на дерево, зупинився, потер долонею чоло. – Так ти, крисо, прокурора захотів? За свідками, вошо, занудьгував…

– Вибач, Амбо, сам не знаю, що базарю, – Проф із зусиллям перевернувся на живіт, підповз до хлопця й знову обхопив руками чоботи. – Усе, що хочеш, Макаре… У мене на волі й монета, і рижина в заначці… І камінчики в пляшці… Ого-го скільки… До останнього віддам… По-собачому служити стану. Тільки помилуй!

Проф спробував встати на коліна, але незграбним рухом ноги перевернув казанок. Макар сіпнувся, позадкував. Перехопивши погляд юнака, колишній Пахан зашепотів:

– А з цим – як накажеш… Як побажаєш… Можна…

– Зарий, вошо вчена… Зараз же зарий! – загримів Макар. У голосі його лунало стільки люті, що Проф відразу схопився на ноги, забув і про біль, і про понівечене обличчя.

– Я зараз, Макаре, зараз… – Проф квапливо, немов кріт лапами, запрацював руками; не звертав уваги на зламані нігті, на зідрану шкіру, не відчував болю, а упивався в землю, кидав на Макара тривожні погляди й шепотів: – Я зараз, Макаре… Зараз… Усе, що хочеш! Що твоя душа зажадає…

Хлопець присів на вивертень, щоб угамувати тремтіння.

Виривши яму, коронований Пахан на плащі волоком перетягнув туди рештки Сергія, і відразу звалився на землю – закидати могилу вже не зміг. Знав, жодна сила не підніме, не підніме навіть найгрізніший оклик. Не стільки від утоми, скільки від усвідомлення, що все минулося, Проф не міг поворухнути пальцем, відчував лише, як тупо ниють живіт, боки, груди, плечі, але ще сильніше палить розбите обличчя й чорні від землі долоні…

Зв’язавши Профа, Макар усю ніч просидів біля багаття. Тяжкі думи ятрили втікача. Відчував себе таким же безпомічним, як у дитинстві, коли вперше потрапив у тайгу. Ось вона величезна, дрімуча, незнайома; і бродить він у зеленому неосяжному безбережжі й не знає, чи вийде коли-небудь до тепла, до людей. Але тоді було легше: у тайзі стежки трапляються, можлива зустріч із мисливцем, та й дід не залишить у лиху годину; зараз же немає з ким порадитися, ніхто не простягне руки; тепер він сам на сам із життям і совістю; та й сидить не в нетрях, а в центрі величезного згарища, оточений, як вовк, червоними прапорцями. Згарище мимоволі запалив на озері сам, під час оборони, у пориві самозахисту й люті, але тепер до однієї пожежі додалися інші; згарище з кожним днем росте, розширюється, все тяжче вирватися з цього попелища – ось воно простяглося перед ним: неосяжне, порожнє, мертве… Облога згарищем…

Макар механічно підкидав у вогонь сухостій. Здається, сьогодні вперше в житті по-справжньому з’ясував мудрість пісні вогню. Жилаві смолисті галуззя ніби повторювали слова діда; іноді вони потріскували, кидали до ніг палаюче вугіллячко, немовби сварячи за нетямущість і легкодухість… «Ну, ну, досить», – ледь чутно шепотів юнак, час від часу звертаючись до вогню, як до живого. Дід завжди розмовляв із багаттям, а внук тоді підсміювався: мовляв, зовсім зістарився тайговик. Сьогодні ж утікач із полум’ям не тільки розмовляв – радився.

Перед світанком Макар присів на повалену модрину, схилив голову набік, зіперся на шорсткий стовбур сосни і задрімав. Ледь помітна посмішка ковзнула по давно неголеному обличчі. Втікач щось замурмотів, задоволено чмокаючи губами; аж ось посмішка зникла з обличчя, хлопець насупився й виразно прогудів уві сні: «Ну, ну, іду. Іду…»

Захопивши інструмент, Макар, як велів дід, пішов полагодити огорожу. Рука ще тяглася до деревини, коли у двір в’їхав на Буланому вершник. Хлопець ніколи не бачив дядька Макара, але відразу впізнав його, як і знаменитого жеребця. Дивувався: чому кінь часто спотикався й боком крокував густою травою? «Та він же старий! До того ж одноокий!» – згадав оповідь діда. Юнак кинувся назустріч, радісно посміхнувся, але Одноокий заіржав, здибився – хлопець ледь устиг відсахнутися від стрімких копит.

Кілька разів Макар намагався вскочити до хати, але розлютований жеребець відрізав від дверей, а дядько Макар показував пальцем, погрожував батогом. Регіт його зливався з іржанням коня.

Зненацька двері хати відчинилися. На ґанок вийшли дід, бабуся, мати й однорукий чоловік у військовій формі. Чоловік високий, плечистий, але навіть його неосяжних грудей не вистачило для всіх орденів і медалей: вони спускалися на живіт, поблискували на боках, на спині. Та це ж батько! З лементом: «Та-ту-у!!» – Макар кинувся до ґанку, але батько й дід погрожували кулаками. Погляди в усіх осудливі, недобрі, а бабуся, їхня тиха бабуня, зірвалася з ґанку й нумо лупцювати онука різкою…

Через пролом в огорожі юнак кинувся в тайгу, але бабуня й Одноокий не відстали. Ще трохи – не минути безжальних копит. Регіт вершника, сміх бабуні й іржання Одноокого зовсім поруч. Захлинаючись не стільки від утоми, як від образи, хлопець підбіг до озера й кинувся у воду. На березі Одноокий здибився, злякано заіржав, позадкував і поскакав у тайгу.

Макар, дивуючись незрозумілому переляку коня, полегшено зітхнув, хотів зануритися, та раптом помітив: в озері замість води – кров. У крові плавали величезні шматки м’яса, білосніжне пір’я, а замість водоростей – волосся. Кожен помах рук давив жовторотих пташенят, які ще «не одяглися» в пір’я, розбивав яйця; юнак уже весь у крові: кров на одязі, на обличчі; від теплої крові, що парувала, й солодкуватого м’ясного навару перехопило подих; з останніх сил він дістався до протилежного берега, із зусиллям виповз на зелену траву й відразу натрапив на двох чоловіків – ті лежали тихо, сумирно, немов заснули.

А в небі стояло надривно-несамовите, пронизливе: ганг-го, ганг-го; лебединий стогін наростав, линув,