Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Тепер розумієте, яким був мій настрій цього Різдва. Я розраховувала, що відбудеться суд, саксів-заколотників закують у кайдани, а я виступлю чи не єдиною особою, яка дбає про припинення безладу. А насправді ці сакси залишилися святкувати в Гронвуді й, поки не минула Дванадцята ніч,[52] пиячили тут, веселилися з лицарями Стефана, а сам граф Мортен і мій чоловік заохочували їх, запевняючи, що ніщо так не скріплює дружбу, як мирова чаша, випита на Різдво.

Адам знову зупинився поряд із мною, спираючись на раму верстата. Одягнений був, як маленький лорд: у пурпуровий камзольчик із облямівкою з куниці по пелені, а пояс мав із карбованих кілець, як у принца. Едгар розбещував свого виродка до непристойності. А мені Адам набрид, як зубний біль. Я спересердя смикнула нитку. Обірвала.

— Чому ви завжди сердитеся?

Ет, і всипала б я йому гарячих! Але він нарешті відійшов до каміна, де сидів Едгар і брати Блуаські. Вони розмістилися довкола невеличкого різьбленого столика, їли фрукти, попивали вино, розмовляли. Я мотала нитки, час від часу поглядаючи на них. І чому це Стефан і Генрі не їдуть? Був би це хтось інший, я б лише раділа гостям у Гронвуді. А ці… То влаштовують огляд Едгарових коней, то їздять із ним на полювання, незважаючи навіть на цьогорічну холодну зиму. Про політику майже не говорять, а правлять суто сімейні балачки — про дружин, про дітлахів. З глузду з’їхати! І я, щоб трішки розворушити цю миролюбно налаштовану компанію, поцікавилася, як ся має первісток мого любого кузена Стефана. Всім відомо, що вони з Мод дотепер ховали від людей це маленьке чудовисько, яке на шостому році життя не розмовляло та звіром кидалося на няньок.

Стефан проігнорував моє запитання, однак його білявий вус нервово сіпнувся. І він миттю заговорив про те, що Мод знову народила, а їхній другий син Вільям — справжнісінький янголя. При цьому він згадав мою сестру Матильду, і я з подивом довідалася, що та нарешті вагітна й має народити цієї весни. Король Генріх чекає та сподівається, що вона подарує йому онука. У короля жахлива нетерплячка, він навіть оголосив — якщо в Жоффруа й Матильди народиться дитя чоловічої статі, він звелить підданцям удруге заприсягтися доньці-імператриці, бо саме через неї продовжиться вінценосний рід Вільгельма Завойовника.

— Ну, а ти, люба кузино, — Стефан таки повернувся до мене, — коли потішиш нас звісткою, що небо не обділило тебе здатністю до дітородіння? Гляди, Бертрадо, якщо зволікатимеш, граф Едгар, чого доброго, наплодить бастардів од інших леді. Ось нещодавно…

Він раптово замовк. Я не звернула б на це уваги, коли б не помітила, як єпископ Генрі зробив йому застережливий жест. Чи мені здалося? Я зустрілася поглядом із чоловіком і відвернулася. Народити йому дитя, стати череватою, важкою, незграбною… Та ще й муки пологів… Чому це чоловіки думають, що жінка тільки й мріє завагітніти та породити на світ Божий їхнє потомство?

Кілька хвилин я ретельно працювала голкою. Під моєю рукою кістяк підніс ногу, немов хотів розчавити огидну комаху.

Чоловіки за моєю спиною патякали собі про коней та собак, про те, що після нинішньої багатої на сніги зими варто очікувати нечуваних паводків і слід подбати про цілісність дамб та впорядкувати канали водовідведення. До мене долинав голос Едгара, і це був м’який, чарівливий голос…

Я знову нишком глянула на чоловіка.

Допоможи мені, Пречиста Діво! — він ще й досі подобався мені! Зараз Едгар сидів, розслаблено відкинувшись на спинку крісла й заклавши ногу на ногу, час від часу погойдував нею, тьмяний відблиск вогню в каміні вигравав на його гаптованому золотому черевику. Який він завжди елегантний, мій чоловік. Як гарно спадають фалди його довгої туніки, як вишукано звисають із ліктів облямовані хутром верхні рукави! Мені подобався його гордовитий профіль, відрослі каштанові кучері…

Відчувши мій погляд, Едгар трішки повернувся — і в мене сироти пробігли по спині. Диявол і пекло! Чого це моє дурне серце починає щосили гупати, коли він ось так дивиться на мене! Я чудово знала цей його погляд — довгий безсторонній погляд золотавого кота. Едгар мав гнучкість і чуттєвість цієї хитрої тварини, з достеменно котячою любов’ю до затишку, тепла, спокою, що чергувалася спалахами ділової активності.

Довгі свічки обпливали духмяним воском. Мої жінки тихо пряли в кутку. Стукіт їхніх веретен діяв заспокійливо. Та й година була вже пізня. Я побачила, що Адам заснув на розстеленому біля каміна хутрі. Едгар зробив знак одній із жінок, аби віднесла його. Позіхнув і Стефан. Граф Мортен взагалі був ранньою пташиною. Вставав зазвичай, ледь на світ благословлялось, а дрімати починав, щойно в замку ввечері підіймали мости. Ось і зараз голова його раз у раз схилялася в напівдрімоті. А розмова Генрі з Едгаром, навпаки, пожвавішала. Єпископ завів мову про свій звіринець, для якого йому так і не вдалося придбати африканських левів, а потім почав допитуватися, чи не доводилося Едгару бачити цих царственних тварин у звіринцях східних правителів.

Господи, і що за дурня в головах у цих чоловіків?

Схоже, Генрі потішив невдоволений вираз мого обличчя. Він підвівся й рушив до мене.

— О, то це, видно, танок смерті! — ледь поглянувши на гобелен, визначив він. При цьому в голосі його вчувалася іронія. Ну, Генрі вже точно розумів, що саме змусило мене обрати настільки похмурий сюжет.

Ігноруючи його зацікавленість, я зробила знак жінкам, і вони заходилися знімати полотно з кросен. Я вийшла. У переході на мене так і війнуло холодом. Я стояла за дверима солара, дивлячись униз, куди вздовж стіни вели високі східці без поруччя, та зі смутком пригадувала, скільки разів під ними чекав на мене мій вірний Гуго, якими збудливими були його несподівані напади, поцілунки, обійми…