Читати книгу - "Хранителі Персня"

спиралося на довгий ряд міцних кам'яних колон, які ділили навпіл величезну порожню залу; чорні стіни, відполіровані і гладкі, мов скло, зблиснули відбитим світлом. Окреслилися ще три ходи, три темних [333] арки; одна — східна, прямо, і дві бічних. Але світла вистачило ненадовго.

— Більше я поки що нічого не зроблю, — сказав Гандальф. — У горі колись пробили великі вікна і світлові колодязі аж до самої поверхні. Я думаю, ми вже досягай цих ярусів, але надворі знову ніч, і неможливо стверджувати напевне. Якщо я маю рацію, вранці у вікнах з'явиться світло. Але до того часу краще не йти далі. Відпочинемо, якщо зможемо. Адже ми ще не знайшли виходу, а шлях до Воріт, униз, ще не близький.

Хранителі провели цю ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, куди не сягав протяг, що безперервно віяв зі східної арки. Мовчазність і безлюддя вирубаних у породі зал, нескінченність заплутаних сходів і коридорів пригнічували їх. Найдикіші вигадки, найтемніші чутки, що інколи доходили до гобітів, не йшли ні в яке порівняння із справжнім жахом і величчю Морії.

— Безліч гномів тут, очевидно, жила колись, — сказав Сем, — і кожен мав років п'ятсот працювати впертіше за борсука, щоб вирити таке в твердій породі, га? Навіщо? Невже вони мешкали у таких темних норах?

— Це не нори, — виправив Гімлі, - а місто, гномські печери. У давні часи тут було багато світла та пишноти, у нас про це й досі співають.

Гном підвівся і, дивлячись у темряву, почав співучим, низьким голосом, і луна відбилася від склепіння:

Ще світлий Місяць плям тоді не знав,

Коли з каміння першим Дарін встав —

Коли ще був зеленим юний світ.

Й, підвівшись, він один пішов на схід…

Він йшов крізь гори та уздовж річок,

Він пив — був недоторканим струмок,

До Вод Дзеркальних він простяг долонь —

І діамантів спалахнув вогонь,

Що був живою зіркою в імлі,

Й засяяв ясно на його чолі

Світ ясним був у світлі Давні Дні,

Ще не сховались в темній глибині

Могутні Гондолін і Нартотронд,

Співав свої пісні лісний народ, [334]

І не очікував ніхто кривавих літ —

В День Даріна добру належав світ.

Він був — Король печер, і в тверді скал

Стояв його величний тронний зал,

Де друзям прикрашали сріблом шлях,

А браму зачиняв таємний знак,

Де скрізь світив кришталь, а кожний крок

Був повним світла Сонця і Зірок.

У кузнях молот бив, співав метал,

Блищала сталь шоломів та забрал,

Іскрив в пітьмі важкий точильний круг,

І втома не торкалась сильних рук,

На срібній лусці металевих лат

Спалахував опал і діамант,

І сяйвом Місяця світили у ночі

Нагрудники, сокири та мечі.

Ще Даріна народ невтомним був,

І з-під землі тоді ще кожен чув

Чарівний спів й веселий арфи дзвін,

Й лунали труби з брами навздогін.

Старіють гори, посинішав світ,

Вогонь у кузнях згас і попіл зблід,

Притихнув дзвін, замовкли арфи знов,

В чертогах Даріна притулок Страх знайшов,

Тепер в пітьмі гробниць панує сум,

У Морії, у царстві Казад-Дум.

Та все одно жеврітимуть на дні

Дзеркальних Вод коштовні ті вогні,

Аж доки світ побачить знов весну,

І Дарін не прокинеться від сну.*

* Переклад С. Бондаренко.

— А мені подобається! — заявив Сем. — От би вивчити: «У Морії, у царстві Казад-Дум…» Але якщо знати, які тут світили лампи, то сутінки здаються ще нестерпнішими. І десь тут ще лежать гори скарбів?

Гімлі мовчав. Він ще не заспокоївся від співу, і йому було важко говорити. [335]

— Гори скарбів? — повторив Гандальф. — Ні, не лежать. Орки часто грабували Морію, на верхніх поверхах нічого не залишилося. А з того часу, як гноми втекли, ніхто не насмілювався спускатися до нижніх галерей і скарбниці — їх затоплено водою… і страхом.

— Але навіщо ж тоді гноми мріють повернутися сюди? — запитав Сем.

— За мітрілом, — відповів Гандальф. — Славу Морії становили не золото й самоцвіти, іграшки гномів, і не залізо — їх робочий матеріал. Ясна річ, усе це тут було, особливо залізо; але в ньому гноми не мали потреби — усе необхідне для життя їм давала торгівля. Бо саме тут, і більше ніде, видобували морійське, або справжнє, срібло, як його іноді називали — мітріл ельфійською мовою. Гноми його називають по-своєму й ім'я тримають у таємниці. Він коштував удесятеро більше за срібло, а тепер йому взагалі ціни немає; бо на землі його майже не залишилося, а видобувати його тут не зважуються навіть орки. Рудні жили ведуть на північ, униз, до Карадрасу, у темряву. Гноми не люблять згадувати про це, але, ставши основою їхнього багатства, мітріл же їх і згубив: вони рили надто жадібно й надто глибоко, і потурбували жахливе лихо, і довелося їм тікати. Видобуту ними руду майже всю поцупили орки і піднесли як бажану данину Сауронові. Мітріл! Усі бажали володіти ним. Кувати його так же легко, як мідь, а відполірований, він блищить, як скло; гноми робили з нього речі дивовижно легкі й до того ж міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітріл нагадує звичайне срібло, але не тьмяніє й не чорнішає із часом. Окрім усього, з нього виготовляли ітільдін, «зоряне сяйво» — та сполука, якою зроблено малюнок на воротах Морії. У Більбо була кольчужка з мітрілу, дарунок Торіна. Цікаво, куди вона поділася? Мабуть, вкривається пилом у Домі Метомів гобітанської столиці…

— Як? — раптом Гімлі порушив мовчання. — Кольчуга з морійського срібла? Справді королівський подарунок!

— Так, — сказав Гандальф. — Я ніколи не казав Більбо, але вона коштує більше, ніж увесь Гобітон з усім його скарбом.

Фродо промовчав, тільки просунув руку під сорочку та погладив свою кольчугу. Його вразила думка, що він мандрував увесь час із такою коштовністю під курткою. Чи знав про це Більбо? Без сумніву, добре знав. І справді королівський [336] подарунок! І тут же думки Фродо гайнули далеко від морійських підземельну Рівенделл, до Більбо, і в Торбу-на-Кручі тих часів, коли вони мешкали там удвох. Всім серцем прагнув він повернутися в ті дні, стригти лужок, доглядати квіти і ніколи не чути ані про Морію, ані про мітріл… ані про Перстень….

Розмова вичерпалася. Запала глибока тиша. Один по одному мандрівники поснули, а Фродо випало вартувати. І страх, наче цівка холодного повітря з глибин, просочився до його серця.