Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

тісно пов'язаний з мілітарним аспектом розвиток соціально-громадських аспектів[851]. Тобто, і з цього погляду мова йшла про широкий, революційний рух мас, який з неминучістю переростав у боротьбу за суттєві перетворення, ставав революційним за завданнями і змістом. "Не важко було тим, хто пережив усі етапи попередньої революції на Вкраїні, передчувати, що широкі народні маси, ввійшовши в рух, ставши його основною силою, будуть знову прагнути як найбільшого й найповнішого свого політичного, національного, а головне, соціального визволення"[852], - впевнено прогнозував В. Винниченко.

Тут мало зіграти свою роль не лише те, що бідніші категорії населення зазнали всіляких здирств і знущань з боку гетьманщини та окупантів, а й логіка розвитку соціальної свідомості.

Однак, питання про те, куди йти далі, що будувати на руїнах гетьманщини, яка соціальна верства має очолити рух — виявились дуже непростими для українських соціалістичних партій. На думку П. Христюка, це завдання було складнішим за організацію повстання: "Невдячна" суспільно-економична структура України не сприяла виробленню ясної клясової революційної лінії. 80 % селянського, хліборобського населення, менше 10 % пролєтаріята, все це вязало українські соціялістичні революційні партії в їх соціялістичних плянах. Селянський характер Української революції, здавалось, не підлягав ніякому сумнівові. В українській політичній пресі того часу повстання проти гетьманщини називали просто селянським повстанням; головною підпорою революції всі українські соціалісти вважали малоземельне та безземельне селянство. Робітництво при цьому вважалось цілком другорядним фактором"[853].

Есерівський автор вважав, що позначалася тут і антиукраїнська політика російських партій, в тому числі й більшовиків, що викликала зворотну негативну реакцію: "Все російське, московське, хоч би й соціялістичне, вважалось контрреволюційним і ворожим. А поскільки мійський, індустріяльний пролетаріат України складався в значній частині з російських елементів, а ще в більшій мірі стояв під знаком московської культури й під проводом "загальноросійських" політичних партій, постільки ця ворожість переносилась і на неукраїнський пролєтаріят взагалі.

Так українські соціялістичні партії ізолювались і від того незначного відсотка пролетаріату, який був на Україні, й роспускались в селянськім морі"[854].

Паралельно йшов процес зміцнення позицій дрібновласницьких верств — заможніших куркульських елементів села і міщанства. Доводячи, що полярні класи в Україні — капіталісти й пролетаріат — неукраїці, "чужинці", дрібна буржуазія спробувала взяти на себе роль репрезентанта "всього українського народу".

"В результаті вказаних чинників українська революція стала на роздоріжжу, — вважав П. Христюк. — 3 одного боку, міжнародня ситуація — революція в Німеччині й Австро-Угорщині, спроби соціялістичного будівництва в Росії — штовхала її на шлях пролетарської, соціялістичної революції; з другого, дрібнобуржуазна соціяльно-економична структура України й напруженість національних відносин, котра вела до розриву трудового фронту (на селянський український і пролетарський неукраїнський — національно) штовхали українську революцію на шлях творення української дрібнобуржуазної державності"[855].

Однак, розвиток революції досить швидко переконав її лідерів у тому, що коли вони залишаться на платформі, виробленій Національниим союзом, то не здобудуть підтримки селянських і пролетарських елементів, настрої яких відзначались більшою лівизною і радикальністю.

Ініціатори антигетьманського повстання вважали, що головною його силою буде пролетаріат — міський і сільський. Досвід підтвердив ці розрахунки: "повстанська армія поповнялась переважно пролетарським елементом, себ-то тим елементом, який, перш усього, найбільш зазнав страждання й пониження від панства й який не мав великого хазяйства, що прив'язувало б його до хати. По містах і містечках активною, ініціативною силою було, розуміється, робітництво, як українське, так і неукраїнське"[856].

Апріорно логічним було у центр перспективної політики висувати інтереси саме цієї соціальної верстви, демократичний, соціалістичний напрямок її тогочасного суспільного руху, з яким співпадали прагнення інших категорій працюючих. "Директорія, розпочинаючи революцію, поставила її під прапор демократичних гасел: відновлення Української Народньої Республіки, повернення всіх демократичних свобод, знищення старост і відживлення демократичних місцевих, як мійських, так і земських самоврядувань. В соціальній сфері: земля селянам, восьмигодинний робочий день, охорона професійних інтересів працюючих, словом, усе те, що раз у раз стояло в програмі всіх українських урядів"[857], - констатує В. Винниченко.

За його ж твердженням, ініціатори руху з самих початків усвідомлювали й те, що широкі маси така програма повністю не задовольнить і її доведеться "радікально й відповідно до сітуації змінити"[858].

Цього вимагала в першу чергу найактивніша, найініціативніша сила повстанських загонів — пролетарські й напівпролетарські елементи міста й села.

Селянство, яке після гетьманських репресій з осторогою ставилось до поміщицьких володінь, потенційно теж готове було на радикалізацію вимог, особливо під впливом обнадійливих перемог.

Психологічно давалася взнаки і більшовицька агітація, що значно посилилась після утворення в липні 1918 р. КП(б)У.

За таких обставин, в першу чергу робітничий клас, не вдовольняючись абстрактними, невиразними гаслами Директорії, почав радикалізувати їх, самочинно створювати революційні комітети, "які, переважно, мали характер Радянської влади".

Керівникам руху слід було турбуватись про те, щоб не відстати від його розвитку. "Маючи це на увазі, - зазначав Голова Директорії, - передбачаючи, що цього руху спинити неможливо (та й не маючи до того ніякого бажання), знаючи, що він неминуче захопить наші маси, що він нас зітре, коли ми будемо ставити йому опір; а з другого боку бажаючи не випустити ініціативи й керовництва з національно-українських рук, щоб так зберегти національні й державні наші завойовання в цій революції, я ще в Фастові поставив перед Директорією питання про приняття сістеми радянської влади на Україні. Цим, розуміється, ми стали би на грунт чисто соціалістичної революції. Цим, розуміється, ми одпихнули б од себе наші помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи.

Але за цю соціальну одважність ми придбали б для українського національного відродження таких активних і сильних прихильників, як пролетаріат села й міста"[859].

Побіжно варто зауважити, що безперечний ідейний і політичний лідер попереднього етапу революції М. Грушевський теж намагався своїм науковим авторитетом, теоретичними аргументами вплинути на вибір перспективи революційного поступу (щоправда, П. Христюк вказує на цікаву деталь, відсутню у інших авторів: начебто Директорія вживала спеціальних заходів, щоб віддалити М. Грушевського від політики[860]). В статті, присвяченій роковинам третього Універсалу Центральної Ради (написана 10 листопада 1918 р.), відомий вчений і громадський діяч дуже високо оцінив цей документ, оскільки він не обмежувався проголошенням "однієї державної форми", але й з'ясовував "демократичний та соціалістичний характер відновленої укр. держави, згідно з одвичним домаганням укр. демосу, ідеалами, положеними в основу укр. відродження найвидатнішими його представниками, й принципами, проголошеними всеросійською революцією"[861].

М. Грушевський не лише вважав, що Центральною Радою свого часу було обрано вірну, підтверджену практикою соціалістичну орієнтацію, а й що вона стала ще актуальнішою в кінці 1918