Читати книгу - "Мальва Ланда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Падлюка! — верескнула Лідія. — Змія підколодна!
— Це, напевно, про мене, — зітхнула Адольфина. — Але щодо купцю-дупцю, то це в моєму випадку велике перебільшення.
— Прошу не обзиватися, — сказав Бумблякевич. — Ми нічого такого собі не дозволили.
— Не дозволили? — перепитала Емілія. — А що це таке?
Бумблякевич ковзнув оком вздовж її вистромленого пальчика і з жахом утупився у свого прутня, що стирчав, мов наладований обріз, готовий будь-коли пальнути комусь жменею шроту в чоло.
— Перепрошую, але в кожного мужчини зранку саме так і повинно виглядати. Років за двадцять, можливо, й буде інакше, а тепер — мусите з тим змиритися.
— Бреши більше! — гнівалася Емілія. — Так нас заморочити!
— Е-е! — раптом хитро засміялася Соломія. — Якщо він каже, що нічого не робив з тою почварою, то це ж легко перевірити!
І не встиг Бумблякевич спохопитися, як Соломія горобчиком злетіла на нього, настромилася легко, мов кавальчик сала, і помчала галопом лугами, гаями, блакитними небесами — і невідомо, куди б її жеребчик заніс, якби в цю мить до неї не підкотилася голова панночки і з усієї сили не вп'ялася зубами в малюсінький рожевий абрикосик задочка. Вереск пролунав так пронизливо, що Бумблякевич, мов ошпарений, вискочив з-під Соломії на підлогу. Голова відпустила Соломію і люто заклацала зубами, побачивши, що сестри починають обступати її з трьох боків. Емілія навіть озброїлася кріслом, Лідія схопила канделябра, такого, що ним і слона заб'єш, а Соломія одною рукою потирала задок і скавуліла.
— Ну-у, зараз ти нам за все заплатиш! — просичала Емілія.
Бумблякевич у млі ока ще встиг перехопити крісло, яким та замахнулася.
— Ану перестаньте! Негайно вгамуйтеся, бо повикидаю вас через вікно!
— Ніколи в житті! — заклялася Лідія і зняла вгору канделябр.
— Цитьте! — гаркнув на карлиць і прислухався. Звідкись із гори долинув чийсь голос.
— Там хтось є! — зойкнула Емілія.
— Щоб мені в цю хвилину вбралися! — звелів Бумблякевич. — Зараз підемо в розвідку.
— Не забудьте і мене, — нагадала про себе Адольфина. — Я тут сама не зостанусь.
Голос лунав з другого поверху, куди вони ще не зазирали. Та щойно почали підніматися, як голос уже вирізьбився, і в ньому можна було розпізнати жіноче волання.
— Це тут! Ні — тут! Що ви? Що ви? Тільки там!
Карлиці засперечалися, ручками замахали, ніжками затупали і зчинили такий галас, що навіть якби у котромусь покої слон заревів, то ледве чи вдалося б вгадати, де саме. Грізний окрик Бумблякевича нарешті втихомирив їх.
— Хто тут? — гукнув.
— Це я! Я! — озвався голос такий знайомий і зовсім недавній.
— Хто — я? — перепитав.
— Лютеція!
— Хто така? Хто така? Хто така? — заквакали карлиці.
— А така! А така! А така! — перекривила їх голова панни з безпечної висоти на рамені в Бумблякевича.
У дверях стирчав ключ. Той, хто замкнув їх, мав певність, що жодна чужа душа сюди не замандрує. Ключ скреготнув двічі, і Лютеція впала в обійми Бумблякевича. Карлиці затамували подих. Якщо для голови безтілесної вони ще складали якусь конкуренцію, то перед такою панною, далебі пасували.
— Хто це? — скрикнула Лютеція, вжахнувшись голови, та миттю збагнула страшну для себе правду і зблідла. Відчула, як тіло її бунтується проти неї, як шалено заколотилося серце і вся кров збурунилася.
— Не бійся, — підморгнув Бумблякевич. — Це донька пана Ліндера, яка загубила своє тіло.
Лютеція заспокоїлась, зрозумівши, що ніхто ще не здогадується, які таємні нитки пов'язують її тіло з цією головою. А тим часом скроні Адольфини пронизав пульсуючий біль, кров'яний тиск опанував мозок, і вона, втративши свідомість, звалилася з плеча на вчасно підставлені руки. Карлиці за усім спостерігали, витріщивши очі. Але й Лютеція відчула у тілі велику слабість.
— Чи можу я поговорити з тобою на самоті? — спитала Бумблякевича.
— Звичайно. Мої кохані, — звернувся до карлиць. — підіть собі поснідайте.
— Поки ти нам не скажеш, хто вона така і звідки її знаєш, ми не рушимо з місця, — стисла кулачки Емілія.
— Ще чого! — обурився Бумблякевич. — Я не повинен ні перед ким звітувати! То є справа державної ваги, і таким піцикам, як ви, до неї зась! Ану зараз мені вимітайтеся! І щоб за п'ятнадцять хвилин сніданок був на столі.
— За п'ятнадцять хвилин? — захихикала Соломія. — Так скоренько? Можемо вам дати й півгодини.
— Тоді обіцяй нам, що розповіси усе за сніданком! — вперлася Емілія.
— Гаразд. Але заберіть зі собою голову. Можете її не боятися, вона непритомна.
2
— Ну, що з тобою тоді сталося? Куди ти щезла? — спитав Бумблякевич, зайшовши з Лютецією до покою, в якому вона була ув'язнена.
— Я вийшла на ґанок, і тут мені притисли до обличчя щось мокре. Я задихнулася і не знаю, що зі мною було далі. Отямилася вже тут, у замку.
— І хто ж тебе викрав?
— Той самий капітан Тягны-Рядно, про якого я тобі оповідала.
— То він тут живе?
— Ні. Очевидно, тільки деколи тут буває.
— І чим займається?
— Вечорами засвічує світло в цілому замку і вмикає на всю силу музику. Музика лине з гучномовців аж до містечка. У великій залі він має каруселю з картонними фігурами танцюючих пар. Ця каруселя крутиться під музику, а здалека ввижається, наче в замку танцюють.
— Як часто буває цей баль?
— Я не знаю. Востаннє це було тої ночі, коли мене викрав. Більше він не з'являвся.
— Чи він тобі щось пояснював? Наприклад, чому тримає тебе тут?
— Ні. Сказав, що я можу вважати, ніби виконую важливу державну місію…
Бумблякевич пройшовся по кімнаті, задумливо потираючи бороду.
— Ти тут сама?
— Мабуть.
— Сюди мали прилетіти двоє моїх знайомих на повітряній кулі. Кілька днів тому.
— Я нічого не бачила. Щоправда, я не мала можливості оглянути замок… А ця голова… Навіщо ти її носиш зі собою?
— Сам не знаю. Ця голова належить твоєму тілу.
Бумблякевич розповів пригоду Олюньчиної сестри.
— Боже мій! Тепер мені кінець! Ти видаси мене панові Ліндеру, так? Адже він напевно кинеться вам навздогін. Коли він заявиться сюди, ти не захистиш мене!
— Ну-у, не драматизуй. Цей капітан теж має якийсь інтерес до тебе. Хоча… стривай… Голова дізналася про те, що ти знайшлася, від свого батька, пана Ліндера. Він сказав їй, що ти тепер у замку. Виходить, що пан Ліндер з капітаном діють заодно? Адже це капітан розшукав для Ліндера тіло його доньки.
— Що ж тепер буде зі мною? Я знову втрачу тіло?
— Я думаю, що якийсь вихід знайдемо. А поки що ходімо снідати.
Бумблякевич штовхнув двері, почувся глухий удар, і на підлогу повалилась Емілія з ґулею на чолі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.