Читати книгу - "Світанок"

Але після сьогоднішнього дня я мала би здогадатися, що нові почування будуть набагато кращими.

Тільки зараз я могла по-справжньому оцінити Едвардову вроду — роздивитися кожну рису його прегарного обличчя, його стрункого бездоганно тіла, кожен вигин і кожну западинку, бо тепер я мала нові зіркі очі. Я могла по-справжньому вдихнути його чистий і яскравий запах, пучками пальців відчути неймовірну шовковистість його мармурової шкіри.

Вся моя шкіра співала під його долонями.

Коли наші переплетені тіла граційно впали на пісочної барви підлогу, я відчувала поряд із собою цілком нового — цілком іншого — чоловіка. Жодної обережності, жодних обмежень. Жодного страху — особливо страху! Ми могли кохатися в унісон — ми могли обоє цілковито віддаватися цьому. Нарешті ми були рівні.

Як і всі сьогоднішні цілунки, кожен дотик був набагато потужнішим, ніж те, до чого я звикла. Як же він раніше стримував, обмежував себе! Тоді це було просто необхідно, але я не могла повірити, як багато я втрачала!

Я силкувалася не забувати, що зараз я дужча за нього, але важко було на чомусь зосередитися, коли мене переповнювали такі неймовірні відчуття — кожна часточка мого тіла повсякчас відвертала мою увагу. Та якщо я й завдала йому болю, він не поскаржився.

І тільки десь на споді моєї свідомості мене мучила одна головоломка. Я ніколи не змучуся, та й він також. Нам не треба затамовувати подих, чи спочивати, чи їсти, чи ходити в туалет; у нас більше немає земних людських потреб. У нього — найпрекрасніше, найдосконаліше в світі тіло, і воно цілковито належить мені, і здається, ніколи не настане момент, щоб я подумала: Ну, на сьогодні вже досить. Мені завжди кортітиме більше й більше. І наш день ніколи не закінчиться. Отож у такій ситуації як ми зможемо зупинитися?

Та я зовсім не переймалася через те, що так і не знайшла відповіді на це питання.

Краєм ока я помітила, що небо почало світлішати. Крихітний океан надворі з чорного перетворився на сірий, десь зовсім неподалік заспівав жайворонок — може, він звив собі гніздечко поміж троянд.

— Скажи, а ти скучаєш? — запитала я, коли пісня обірвалася.

Це не вперше ми заговорили, проте не можна сказати, що ми підтримували бесіду.

— Скучаю за чим? — муркнув він.

— За всім — за теплом, за м’якою шкірою, за тонкими запахами… Я почуваюся, наче нічого не втратила, але мені просто здалося, що тобі має бути трішки сумно через те, що втратив ти.

Він тихенько й лагідно засміявся.

— Важко знайти в світі людину менш сумну, ніж я зараз. Я б навіть сказав, неможливо. Небагато людей отримують у житті усе, чого прагнуть, та ще й усе, про що й не насмілювалися мріяти, в один день.

— Ти уникаєш запитання?

Він притулився до мене щокою.

— Ти тепла, — сказав він.

Певною мірою, це було правдою. На мій дотик його долоня була теплою. Відчуття було зовсім не таким, як торкнутися палкої, мов полум’я, Джейкобової долоні, але набагато комфортнішим. Природнішим.

Далі він дуже повільно провів пальцями по моєму обличчю, від підборіддя спустився до шиї, а тоді аж до талії. Я не стрималася й напівзаплющила очі.

— Ти м’яка.

Його пальці гладили мою шкіру, мов атласні, отож я одразу зрозуміла, щó він має на увазі.

— А що ж до запахів, то, мушу зізнатися, я навряд чи сумую за ними. Ти пригадуєш запах отих двох туристів, які трапилися нам на полюванні?

— Я щосили намагаюся не згадувати.

— А тепер уяви, що ти когось із них цілуєш.

— Фу!

— Отож-бо. І моя відповідь — ні. Мене переповнює радість, бо я нічого не втратив. Ні в кого немає стільки, стільки зараз маю я.

Я саме хотіла йому нагадати про один виняток із цього твердження, але знагла мої вуста стали дуже-дуже зайняті.

Коли ставок забарвився світанком у перлисто-рожевий колір, у моїй голові зринуло ще одне питання.

— Скільки так триватиме? Я маю на увазі — Карлайл та Есме, Еммет і Роза, Аліса і Джаспер, вони ж не сидять цілісінькі дні, замкнувшись у своїх кімнатах. Вони виходять на люди, вони весь час одягнуті. Отож оце… жадання колись скінчиться? — я присунулася ближче до нього — до речі, це було нелегко, — щоб наочно продемонструвати, що саме маю я на увазі.

— Важко сказати. Всі люди різні, а ти — як я бачу — кардинально відрізняєшся взагалі від усіх. Середньостатистичний вурдалак-перволіток занадто керований спрагою, тож на деякий час ніщо інше його не цікавить. Але тебе це, схоже, не стосується. Та після першого року юний вампір згадує про інші свої потреби. Ні спрага, ні жадання нікуди не зникають, просто ти вчишся збалансовувати їх, вчишся розставляти пріоритети й керувати своїми відчуттями…

— То скільки це триватиме?

Він розсміявся, наморщивши носа.

— Найгірше було з Розалією та Емметом. Минуло щонайменше десять років, перш ніж я зміг перебувати у радіусі п’ятьох миль біля них. Навіть Карлайлові та Есме було важко це витримувати. Отож вони нарешті не вдержалися й виставили щасливу парочку за двері. Есме і їм збудувала будинок. Більший за цей, адже Есме знає, що полюбляє Розалія і чого не любиш ти.

— Отже, десять років? — (Я була цілком переконана, що Еммет і Розалія й близько біля нас не стояли, але якби озвучила зараз цифру в понад десять років, це можна було б витлумачити, як зухвальство). — А тоді всі стають нормальними? Як от зараз?

Едвард знову всміхнувся.

— Не певен, що ти маєш на увазі, говорячи про «нормальність». Ти бачила, як моя родина веде близький до людського спосіб життя. Але ж тоді ти спала ночами, — він підморгнув мені. — А коли тобі немає потреби спати, у тебе залишається купа вільного часу. І тоді збалансовувати свої… інтереси стає доволі легко. Саме тому я — найкращий музика в усій родині, ось чому — якщо випустити з уваги Карлайла — я прочитав найбільше книжок, вивчав чи не всі науки, вільно володію чи не всіма мовами… Еммет майже переконав тебе, що я такий всезнайко через уміння читати думки, але правда полягає в тому, що в мене просто було забагато вільного часу.

Ми воднораз розреготалися, і від руху, до якого спричинився сміх, наші тіла переплелися ще сильніше,