Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Потроху над городом злітала й клечальна пісня, ще невиразне й ледве чутне дівоче співання зелених свят:

Прилетіла зозуленька

З темного лісочку,

Сіла, пала, закувала

В зеленім садочку…

Зненацька знову блиснули по той бік озера кілька пострілів, немовби однокрилівці, ступивши нині на той берег Красавиці, злякались і ночі цієї, задумливої, і свого неправого діла, і навіть тихої української пісні, та й гатять з рушниць у небеса, не боячись влучити Господа Бога.

Ніби у відповідь на нічні постріли, над озером знялася ще одна русальна пісня, якої годиться співати цієї короткої, але многодумної ночі:

Рано, рано зійду я на гору

Да вдарю в долоні,

Щоб долоні щеміли,

Щоб персні дзвеніли.

У мене долоні отецькії,

У мене персні молодецькії…

Зійду я на гору,

Аж красочки грають.

Не грайте, красочки,

Не грайте, дзвеніте,

Мені в батька не жити

Та й віночків не вити…

Коли б Лукія давно не розучилась плакати, вона, цю пісню слухаючи, зронила б сльозу.

Дівчина прислухалась до лиховісних шерехів русальної ночі і торопіла б, якби не Мамай, хоч, правда, тої ночі саме з ним ходити було небезпечно: вся нечиста сила, що казиться під зелені свята, чорти й чортиці, відьми й русалки, вони охоче накоїли б своєму одвічному ворогові, Козакові Мамаєві, всяких капостей, та навіть і чорти, споглядавши сумне побачення закоханих, не зважувались їм заважати й відводили очиці в ту хистку хвилину, коли Лукія та Козак Мамай незчулися й самі, як опинилися в обіймах, завмерли, забувши все на світі: війни, злигодні, вічну самотність, запорозьку обітницю, котра забороняла навіть торкання до коханої істоти, а не те, щоб там що…

12

Скільки вони ось так проіснували — невідомо: хвилину, годину, рік чи століття, та й іще простояли б, може, хтозна й скільки, коли б не гавкнув на них Песик Ложка.

Гавкнув гемонський Песик так сердито й докірливо, як на це був здатен лише він. Аж виразні очі його засвітились таким зневажливим «ай-яй-яй», що коханці миттю відскочили одне від одного на пристойні три п’яді і, вже не зважуючись навіть за руки побратися, пройшли ще кілька кроків та й спинились коло воріт садиби Саливона.

Квітучі кущі калини сховали їх од випадкового ока, і стояли вони досить близенько, але з такою цнотливістю, не зважуючись навіть доторкнутись одне до одного, аж навіть прежорстокий нелюд Песик Ложка соромливо одвернувся від них, хоч і вважав нагляд за чистотою душі Козака за свій обов’язок, соромливо одвернувся, з усім собачим терпінням дожидаючи, коли скінчиться оце взаємне терзання хороших і чистих людей, бо Ложка був старим, а тому переконаним парубком і ставився зневажливо до будь-якого залицяння.

А чарівниченька-ніч летіла, мов на крилах, і ставала ще таємничіша, і пісні русальні бриніли в ній, і поодинокі постріли скажених однокрилівців блискали в пітьмі по той бік Красавиці, і тьмяні вогники мерехтіли в кущах калини, очі сов, котів чи вовків, і зітхало щось, і вило щось, і співало нічне птаство, що над ним і досі горували многі солов’ї, але нічого того ні Мамай, ні Лукія не чули, нічого й не бачили, крім сяйва, найзвабливішого й найпрекраснішого з усіх сяєв багатої природи, сяйва закоханих очей.

Отак вони й стояли — за крок одне від одного.

Мовчали.

Зітхали.

Слухали, як серце б’ється, — та не в коханого серце, а тільки своє.

Козак Мамай коли-не-коли простягав руку до її натруджених пальців, але відсмикував, закручував оселедця за вухо, або зітхав, або казав:

— От гаспидська люлька, знов погасла…

Та й знову зітхав, ніби це й не про нього віками йшла по Вкраїні слава жартуна, гультяя та звитяжця, і в цю святу й дурну хвилину з його лагідної посмішки було видно, що він, либонь, і не чаклун ніякий, і не характерник зовсім, а проста, добра й нещаслива людина — підслухали б ви, читачу, що він тоді сердитій та любій Лукії казав.

— Ех, коли б…

— Дав би нам Бог! — зітхала й стара дівиця.

— То було б у нас дітей із десяточок…

— Нічого в Бога більше й не благала б.

— Отак узяв би мою донечку… та й пригорнув би… ось так і так. — але, зненацька схаменувшись, одсмикував руки од гарячої, як черінь, Лукії.

— Якби й справді ти хтів мати доню… і синів з десяток, ти, голубе мій глинястий, не так би… Не мучив би мене, хай тобі Бог простить… Знав би, що я не можу більше так… Розумів би, скільки сліз моїх даремно висихає, скільки я ось тут… сама-самісінька… — І раптом дівчина замовкла, аж розсердилась — і на себе саму, і на коханого, і стала знов колюча та сердита, саме така, якою вона Мамаєві найбільше й подобалась, бо ж його люди здебільшого боялись, а так же, гляди, й приємно буває мужньому та сильному чоловікові когось рідного боятися: матері, старшої сестри чи коханої дружини, нехай навіть, як у цьому разі, трішки й молодшої від нього — на якихось двісті чи триста літ.

— От не люблю ж тюхтіїв! — сердито сказала гончарівна. — Чого розкис?

— Я тобі хотів би й неба прихилити. А війна ж за війною. А смерть так і ходить круг наших людей! І не можу покинути січове товариство, щоб назавше прибути до тебе, щастя моє лютеє, дівко моя скажена: комусь — як мара, а мені — як зоря!

— Ах ти ж, собацюго старий! — ніжно сказала Лукія. Потім попросила: — Поцілуй мене, соколе.

— Не цілував і не буду! — буркнув Мамай, але, схаменувшись, поспішив обернути на жарт: — А то скажеш: «Оженився, сатано, заробляй же на пшоно!»

— Не скажу, — підібгавши губи, мовила Лукія, і це вже віщувало новий молебень чортові, тобто сварку між милими, і Козак Мамай, щоб не дати Лукії розходитися, так обережно поцілував її в скроню, що дівка сумно посміхнулась:

— Лихо ж моє чубатеє, ніхто мене не сватає! — і знов зітхнула: — Скільки ж це ми років з тобою… ось так?

— Давно… все ж перемінилось довкола. Поглянь! Ось тут був млин, вітряк, і нема вже того вітряка.

— Але ж вітер лишився? — лукаво спитала Лукія.

— Ось він! — скрикнув Козак Мамай і, раптом схопивши дівку за стан, закружив її, засмикав, заштовхав, аж і справді вихор знявся довкола, аж пилом потягло з сухої землі, так потягло, що Песик Ложка насмішкувато чхнув.

Не