Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

однокрилівців, що слухали його, як ніколи й нікого не слухали досі, і співчутливе хвилювання слухачів, зворотною хвилею повертаючись до співака, не могло його не будоражити, і Омелькові здавалося, буцім срібне вівсяне поле хитається перед очима, буцім човен — чайка запорозька, — змахнувши всіма веслами, шпарко злітає на вершечок чорноморського валу, і голова співакові вже йшла обертом, і він вище та вище залітав у своєму надпориві на височенній хвилі пісні… Пісні, що нею так гучно бриніла в передсмертну хвилину співуча українська душа.

Чи то херувимська була, чи «Світе тихий», чи «достойно», чи ще там щось таке, облудне, лиховісне, таємниче, як і всякий спів церковний, але все те співав Омелян на свій київський розспів, відомий уже в усьому православному світі, спів, у якому так сильно буяла світла струя народної пісенної стихії, співав та й співав, аж поки на другого жовтожупанника, що дзвенів шаблею, не гримнули товариші:

— Облиш!

Забувши про життя, про смерть і про молитву, якою він прощався з життям, забувши й про спів церковний, незчувся Омелян, як шугонув ще вище: «Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від кошового вісті…» — і сльози вже котилися з очей дурних жовтожупанників, і їм ставало так солодко й страшно від того скорботного співу, що здавалося, коли б сама смерть могла почути пісню, то й вона відступилась би від свого заміру і не скосила б такого співака.

Наспівавшись, Омелько нарешті замовк.

— От і помолився… — буркнув він перегодом.

Ніхто йому не відповів.

Жовтожупанники тільки зітхнули.

А найстаріший, сивий, рубаний-перерубаний козак, увесь у шрамах, перехрестився, сказав:

— Господь почув твою молитву…

— Не будемо тебе рубати, — сказав і другий.

— Як то не будемо? — аж підскочив пан осавул.

— Не будемо, — додав і третій.

— Такого — гріх! — мовив четвертий, кивнувши на божественного співака.

— Бог нам за нього не простить, — зітхнув і п’ятий.

— Я зарубаю сам, — сказав жовтожупанний осавул Продайвода.

— Ні, — заперечив той сивий козак. — Якщо ти зважишся підняти руку…

— Я вам велю!

— Помовч! — гримнув сивий, і осавула вже грізно оточили його ж підвладні козаки, і вже й зброю в нього відняли. А сивий, хутко розв’язавши Омеляна, сказав йому: — Іди собі. Бо нам тут треба осавула нашого…

Почувши близьку смерть, пан осавул тоненько заскавчав.

— Дай сюди шаблю… гострішу! — звелів товаришеві сивий. А Омелянові сказав: — Спасибі, хлопче!

Потім усі йому вклонились, повернули співакові зброю та коня.

— Рушай собі, — сказав старий. — Бо нам — пора!

— Ясновельможний вам цього не простить! — скрикнув осавул Продайвода.

— А ми до нього повертатись не збираємось, — відказав сивий.

— Куди ж ви? — спитав Омелян.

— На Січ…

— Щасти вам, доле, — побажав Омелян.

— І тобі, синку.

Віддавши козацтву чолом, Омелько скочив на коня, взяв у якогось збентеженого піснею лейстровика свого гінця-голуба та й рушив далі чвалом.

За спиною десь почув Омелько, як дико зойкнув осавул.

І тут подумав, що осавула вбила пісня.

11

Лукія, діждавшись, нарешті, поки Мамай наздогнав її, мовчки йшла з ним по місту, ввечері насторожено притихлому, — нарешті, нарешті-таки — тільки вдвох…

Ба ні, не вдвох: за ними клигав кривими ніжками старий Песик Ложка, що про його існування забули того вечора всі на світі, всі, навіть його неспокійний і невдячний у дружбі володар, Козак Мамай.

Лукія вела та й вела свого коханого за руку, наче якогось малолітка, і Козакові од її руки ставало то зимно, то жарко, а причаєна тиша в обложеному городі непокоїла й дратувала Козака більше за будь-який гуркіт, бо в ній жило й напруження війни, і сподівання неспокійної ночі проти Зеленої неділі, коли вся нечиста сила виступає на православних християн.

У вечірній тиші бряжчали навмисне для того нещільно поприбивані срібні підківки на чоботях Лукії, і той дзенькіт Мамаєві був найсолодшим бринінням, тим паче, що її голосу він зараз боявся й почути, бо знав, же неминуче вона його картатиме найдошкульнішими словами.

Вже й соловейки всі, скільки їх було в калинових заростях, входили в найкрутіші коліна своїх псалмів кохання.

Вже й зорі блимали в холодній високості.

А Козак Мамай ось так ні пари з уст і не пускав.

Серце йому набрякало від тих же почуттів, які лящати й заливатися принукували соловейків, але Козакові мову уймало не тільки зворушення зустрічі, не тільки стримуване бажання схопити в обійми сердиту, добру й милу дівку, що вже й зістарілась, його дожидаючи, схопити в оберемок і затягти світ заочі, — не тільки любов, але і… страх перед коханою, звичайний людський нездоланний страх, якого Мамай не зазнавав доти — ніде й ніколи, ні перед чим, ні перед ким, бо ж він був із тих лицарів-характерників, що їх звуть: Йому-сам-чорт-не-брат, — хоч воно, може, бозна-як і смішно, коли вовк та починає боятися кози, але ж межи людьми в стосунках любовних таке буває частенько, коли вовки бояться кіз, бо, можливо, саме цей всезахватний чоловічий страх перед коханою козою і прип’яв так дуже Мамая до запаски оцієї анахтемської злюки.

— Ну? — по довгім мовчанні спитала гончарівна.

Язик у Мамая став наче повстяний, і зняти річ про все, про що мусив побалакати з Лукією, він снаги не мав, а тільки сопів та прокашлювався, добираючи першого слова й гамуючи охоту вирвати руку з її пальців, щоб торкнутись гарячого тіла, всього її тіла, якого жадав протягом двох десятків літ їхнього прегіркого кохання.

— Давно прибув? — притлумлюючи справедливий гнів, поцікавилась Лукія.

— Сьогодні прибув, — буркнув Мамай.

— Коли саме? — невблаганно допоминалась кохана дівчина.

— На світанку.

— Та-а-ак… — протягла, аж мовби проспівала ця мила відьмочка, аж Песик Ложка від якогось моторошного почуття стиха заскавулів, а обом закоханим знов позаціплювало, і далі пішли вони ще повільніше, бо близенько була й господа гончаря Саливона, хоч розлучатись їм ось так, і слова путнього не мовивши, звісна річ, не хотілося, та й чуйна клечальна ніч вступала в свої чортячі права, і очі мерехтіли в обох, як мерехтять вони тільки в цю неспокійну ніч українського літа, і кров кипіла та бурхала, мовби в передчутті чогось страшного, всього, що може статись з коханцями в русальну ніч.

Непевні вогники блукали над землею, якісь химерні тіні пролітали надто близько, чиїсь легкі зітхання вчувались закоханим у коротких мовчанках поміж зальотами соловейків, які мали сміливість славити своє кохання на всенький світ.

Потроху озивалися й дівчата, і голоси їх то там, то там здавались приглушеними й