Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

— Правильно. Точно. Біллі допоможе.

— Цей підар звужуватиме мені зону страйку.

— Справді? Він звужуватиме зону страйку, цей пі…

— Я ж сказав, що так. Тож лови м’яча та бігом притискай до себе.

— Швидко, наче блискавка.

— Ти мій талісман, Біллі, хлопче.

І малий став серйозним, наче священик на похороні якоїсь поважної особи.

— Я твій талісман.

— Ага. Тепер слухай сюди…

Усе це було одночасно і смішно, і страшно. Ду був напруженим — тіло нахилене вперед, очі палають. Ду був гравцем, розумієте? Він хотів виграти, як виграв Боб Ґібсон[209]. І як Ґіббі, він зробив би все, що можливо, заради своєї мети. А хлопець усотував його слова, мов губка.

Я ледь не втрутився в розмову — дуже хотів перервати цей зв’язок. Я от вам зараз усе розповідаю, а самому здається, що моя підсвідомість уже тоді почала розуміти, що й до чого. Може, це і несусвітня ахінея, але я так не думаю.

Однак я залишив їх на самоті. Узяв свої цигарки та пішов геть. Трясця, навіть якби я спробував роззявити хавальника, Ду все одно б порадив мені запхати туди шкарпетку. Він не любив, коли його перебивали, а поза тим, тобі ж всі дні напередодні на все це було насрати. Краще не лізти до мужика, що зараз має кидати м’яча на очах у сорока тисяч людей, які насправді й платять йому зарплату.

Я пішов у кабінет до Джо забрати лайн-апи[210], але двері було зачинено, а жалюзі опущено — нечувана річ у день гри. Між планками жалюзі лишалися просвіти, тож я зазирнув усередину та побачив, що Джо притис до вуха телефонну слухаву, прикривши долонею очі. Я постукав по склу. Він так різко підскочив, що ледь не впав зі стільця, а тоді роззирнувся. Кажуть, у бейсболі немає сліз, але Джо плакав. Уперше й востаннє я бачив його таким. Обличчя в нього було блідим, а волосся скуйовдженим — принаймні те, що від нього залишилося.

Він махнув, аби я йшов геть, і знову повернувся до розмови. Я попрямував через роздягальні до тренерської кімнати, яка використовувалася нами як склад для спорядження. Спинився на півдороги. Грандіозна нарада між кетчером та пітчером[211] завершилася, і я помітив, як малий вдягає футболку з великим блакитним номером 19. Ще я побачив, що у нього на вказівному пальці правої руки знову з’явився пластир.

Я підійшов до них і поклав руку на плече Біллі. Він посміхнувся мені. У нього й справді була мила посмішка.

— Здоров, Ґренні, — сказав він, і посмішка на його вустах почала гаснути, коли він побачив, що я не посміхаюся у відповідь.

— Готовий до гри? — питаю його.

— Звісно.

— Чудово. Але перш ніж ти швякнешся мордою в багно, я тобі дещо скажу. Ду — класний пітчер, але як людина він завжди буде в другій лізі. Заради перемоги він станцює навіть на кістках своєї бабусі, а ти для нього важиш устократ менше, ніж його бабуся.

— Я його талісман! — обурено закричав хлопчина.

— Може, й так, — відповів я. — Але я ось про що кажу. Буває, гравець надто сильно накручує себе перед грою. Бути трохи збуджений — нормально, але варто трохи перегнути палку — і тоді в будь-кого можуть відмовити гальма.

— Я вас не розумію.

— Якщо проколешся, мов негодна шина, Ду просто знайде собі новий талісман.

— Ви не повинні такого казати! Ми з ним друзі.

— Я тобі теж друг. Більше того, я один із тренерів цієї команди. Я стежу, щоб із тобою все було гаразд, і я сам, бляха, визначу, як мені розмовляти з новачком. А ти слухатимеш. Ти ж слухаєш?

— Я слухаю.

Я не сумнівався в цьому, от тільки він не дивився на мене. Опустив очі, а на його гладких хлопчачих щоках палали сердиті маки.

— Я не знаю, що там у тебе під пластирем, і знати не хочу. Знаю тільки те, що бачив цей пластир на твоїй руці під час нашої першої гри й тоді дехто постраждав. З тих пір я його не бачив, не хочу бачити й сьогодні. Бо якщо тебе впіймають, це буде твоя біда, а не Дузена.

— Я просто порізався, — вибухнув він.

— Звісно. Порізався, голячи вуса. Але я не хочу бачити на твоїй руці пластир, коли ми вийдемо звідси. Я заради тебе стараюся, повір.

Чи сказав би я це, якби не побачив, як плаче засмучений чимось Джо? Мені хочеться вірити, що так. Мені подобається думати, що я старався заради гри, яку любив тоді та люблю тепер. Віртуальний боулінг — ніщо в порівнянні з цим, повірте мені.

Я пішов ще до того, як він зміг щось сказати. І не озирався. Частково тому, що не хотів бачити, що ховається під пластирем, але переважно тому, що Джо стояв у дверях свого кабінету та кликав мене до себе. Не можу заприсягтися, що в його волоссі додалося сивини, але й у зворотньому не клястимуся.

Я зайшов до кабінету й зачинив двері. Мені спав на думку жахливий здогад. Він пояснював вираз обличчя Джо.

— О Боже, Джо, щось з дружиною? Чи з дітьми? Щось трапилося з кимось із твоїх дітей?

Він заговорив, і здавалося, що я щойно розбудив його:

— З Джессі та дітьми все гаразд. Але Джордже… о Боже. Не можу в це повірити. Це все такий бедлам. — Він закрив долонями очі. З нього вирвався якийсь звук, та це не було ридання. То був регіт. Найстрашніший грьобаний регіт, який я коли-небудь чув.

— Що трапилося? Хто тобі телефонував?

— Мені потрібно подумати, — промовив він — та не до мене. Він розмовляв сам із собою. — Мені треба вирішити, як я збираюся…

Він прибрав руки від очей і, здавалося, став трохи схожішим на самого себе.

— Ти будеш сьогодні менеджером, Ґренні.

— Я ? Я не можу бути менеджером! Ду втратить над собою контроль! Він же сподівається на свою двохсоту перемогу, а тепер…

— Це вже не має жодного значення, що, не розумієш? Не зараз.

— Що…

— Просто стули пельку та пропиши лайн-ап. А щодо малого… — він задумався, а потім похитав головою. — Грець із ним, хай грає, чом би й ні? Блядь, та став його п’ятим. Усе одно я збирався його просувати нагору.

— Звісно ж, він гратиме, — відповів я. — Хто ж іще ловитиме подачі Денні?

— Ох, та срати я хотів на Денні Дузена! — вигукнув він.

— Кеп, Джо, скажи мені, що трапилося.

— Ні, — відмовився