Читати книгу - "Ганнібал"

Сходинки рипіли під її вагою, поки Марґо спускалася на перший поверх.

Барні замкнув двері й кілька хвилин стояв, притулившись чолом до прохолодної поверхні холодильника.

Розділ 99

Старлінг прокинулася під тихі звуки камерної музики й приємні аромати їжі. Вона почувалася на диво бадьорою та дуже голодною. Легкий стук у двері, і в кімнату зайшов доктор Лектер у чорних штанях, білій сорочці й краватці-аскот. У руках він ніс довгий портплед і чашку гарячого капучино.

— Як тобі спалося?

— Чудово, дякую.

— Шеф-кухар просить передати, що вечерю буде подано за півтори години. Коктейлі — за годину, не заперечуєш? Я подумав, що тобі має дещо сподобатися — якщо пристане за розміром.

Він повісив портплед у шафу й пішов, не промовивши більше ані слова.

Вона не зазирала до шафи, доки не прийняла довгу ванну, а коли поглянула, то була дуже задоволена. Довга вечірня сукня з кремового шовку, з вузьким, проте глибоким декольте та елегантним жакетом, вишитим бісером.

На комоді вона знайшла пару сережок із підвісками, інкрустованими неогранованими смарагдами. Попри необроблену поверхню, камені сяяли вогнем.

Проблем із зачіскою у Старлінг ніколи не було. З фізичної точки зору в цьому одязі їй було дуже зручно. Хоч вона й не звикла до подібних шат, довго роздивлятися себе в дзеркалі не стала, тільки перевірила, чи все сидить як належить.

Німець-домовласник збудував собі величезні каміни. У вітальні, куди зайшла Старлінг, горіло чимале поліно. Під шепіт шовку вона наблизилася до багаття.

З кутка лунають звуки клавесина. За інструментом сидить доктор Лектер у білій краватці.

Він поглянув угору, побачив Кларіс, і подих став йому в горлі. Руки також зупинилися, пальці широко розвелися над клавішами. Звуки клавесина швидко замовкають, і раптом у вітальні запала тиша. Обом було чутно, як Лектер зробив наступний вдих.

Біля каміна на них чекали два бокали. Лектер заходився їх подавати. «Ліле» та скибка помаранча. Доктор Лектер простягнув один бокал Кларіс Старлінг.

— Навіть якщо я бачитиму тебе щодня до кінця життя, усе одно пам’ятатиму цей вечір.

Поглядом він охопив усю її подобу.

— Скільки разів ви мене бачили? Ті випадки, про які я не знаю?

— Усього тричі.

— Але тут…

— Ми існуємо поза часом, і якщо я щось побачив, доглядаючи тебе, то це жодним чином не порушувало твого особистого простору. Ці подробиці посіли місце в історії твоєї хвороби. Мушу зізнатися, на тебе вві сні приємно дивитися. Ти дуже гарна, Кларіс.

— Зовнішність — справа випадку, докторе Лектер.

— Якби цю гожість треба було заслужити, ти все одно була би вродливою.

— Дяки.

— Не кажи «дяки».

Мікроскопічного повороту голови стало достатньо, аби висловити невдоволення, — з таким самим успіхом він міг би жбурнути бокал у вогонь.

— Я кажу, що думаю, — відповіла Старлінг. — Вам би радше було до смаку, якби я сказала щось на кшталт «Рада, що вам подобається мій вигляд». Більш вишукане формулювання, але в обох випадках — правда.

Вона піднесла бокал до своїх чесних очей кольору прерій, нічого не приховуючи.

Цієї миті доктор Лектер усвідомив, що, попри всі свої знання й втручання, він ніколи не зможе цілком передбачити Старлінг чи заволодіти нею. Він міг вигодовувати гусінь, шепотіти до неї крізь хризаліду, але те, що вийде з кокона, підкоряється власній природі, перебуває поза його впливом. Він замислився, чи не сховала вона на стегні під сукнею пістолет.

Тоді Кларіс усміхнулася до нього, у смарагдах заграло світло від багаття, і монстр забувся, споглядаючи результати своєї винахідливості й гарного смаку.

— Кларіс, вечеря апелює до смаку та запаху, найстаріших, найближчих до мозкового центру відчуттів. Здатність розрізняти запахи й смаки живе в тій частині мозку, що не знає жалю, жалю не місце за моїм столом. Водночас у склепінні кори головного мозку виграють церемонії, о`брази та розмови за їжею, наче фрески з чудесами, що виринають під церковною стелею. Інколи ця вистава захоплює більше, ніж театральна, — він наблизив до неї обличчя, наче намагався щось прочитати в її очах. — Кларіс, я хочу, аби ти усвідомила, які скарби ти принесеш на цю вечерю і яка тобі випала нагорода. Кларіс, чи роздивлялася ти останнім часом своє відображення у дзеркалі? Певно, що ні. Сумніваюся, що ти взагалі колись це робила. Вийди в коридор, стань перед тим великим трюмо.

Доктор Лектер узяв із камінної полички великий підсвічник.

Високе свічадо виявилося антикваріатом вісімнадцятого століття й у гарному стані, хіба що трохи затуманене й з легкою павутинкою тріщин по кутках. Колись воно стояло у французькому замку Во-ле-Віконт, і хтозна, що воно бачило.

— Поглянь, Кларіс. Смаковитий образ у дзеркалі — це ти. Цього вечора ти спостерігатимеш за собою наче з відстані. Побачиш, як справедливість візьме гору, і говоритимеш правду. Тобі ніколи не бракувало мужності казати те, що було на думці, проте тебе обмежували соціальні рамки. Нагадаю ще раз: жалю не місце за цим столом. Якщо прозвучать ремарки, які на часі видаватимуться неприємними, то в контексті ти зрозумієш, що їх слід сприймати як дотеп або не в міру смішний жарт. Коли щось сказане виявиться болючою правдою, то пам’ятай, що ця правда швидкоплинна й незабаром усе зміниться.

Доктор Лектер зробив ковток «ліле».

— Як відчуєш, що всередині розквітає біль, не забудь, що скоро за ним прийде полегшення. Ти мене зрозуміла?

— Ні, докторе Лектер, але запам’ятала, що ви сказали. До біса цю маячню про самовдосконалення. Я просто хочу насолодитися вечерею.

— Це я тобі обіцяю.

Лектер усміхнувся — більшість людей ця усмішка злякала б.

Вони вже відвели очі від образу Старлінг у каламутному дзеркалі; дивились одне на одного крізь вогні тонких свічок на канделябрі, а дзеркало дивилося на них.

— Поглянь, Кларіс.

Вона помітила, як в глибині його очей вирують червоні іскри, і відчула радість, мов дитина, що зібралася на ярмарок.

З кишені піджака доктор Лектер дістав шприц із голкою завтовшки з волосину і, не дивлячись униз, навпомацки зробив Кларіс укол у руку. Коли він прибрав голку, на шкірі навіть не виступила кров.

— Що ви грали, коли я ввійшла? — спитала вона.

— «Якби запанувала справжня любов».

— Дуже стара композиція?

— Генріх VIII написав десь у 1510 році.

— Не заграєте її для мене? — попросила Кларіс. — Цього разу — до кінця.

Розділ 100

Вони зайшли в їдальню й принесли з собою порив вітру, від якого затріпотіли вогники свічок і пальника, що на ньому нагрівалося столове срібло. Старлінг бачила