Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

буревій,— ми однаково працювали. А того дня, коли закінчили покрівлю, він там-таки пустився танцювати джигу й кричав та реготав мов божевільний. Воно правда, «вігвам» таки вийшов дай боже. Він міг прийняти на ночівлю двадцять чоловік зараз. У їдальні був великий камін. А поряд — бар. Передбачалося, що там я розважатиму гостей. Співатиму і все таке. Ми відкрили наш заїзд у кінці п’ятдесят третього року...

Одначе сподівані мисливці все не появлялися, та й поодинокі проїжджі туристи, хоч і спинялися вряди-годи, щоб сфотографувати зумисне примітивний на вигляд «Вігвам Звіробоя Дена», проте ночувати залишалися рідко.

— Якийсь час ми ще тішили себе марними надіями. Думали, от-от посунуть постояльці. Батько вигадував усілякі штуки, щоб принадити їх — «Садок спогадів», «Криницю бажань»,— понастромляв обіч шосе строкатих рекламних об’яв. Але все те була дурна праця. І коли батько це зрозумів, коли до нього дійшло, що ми викинули всі наші гроші на вітер, він напався на мене. Чіплявся до кожної дрібниці, мало не казився з люті. Докоряв тим, що я не хочу як слід працювати... Винуватити його було годі, так само як і мене. У тій скруті, яка нас спіткала,— грошей чортма, харчі наприкінці,— ми вже просто не могли себе стримувати. А незабаром дійшло до того, що ми сиділи буквально голодні. Оце тоді й зчепилися вже відкрито. Через галету. Батько вихопив у мене з рук ту галету й почав кричати, що я ніяк не напхаюся, що я жадібний, себелюбний і щоб я забирався геть, бо він мене бачити більше не хоче. Він усе кричав і кричав, аж доки мені урвався терпець. Мої руки вчепились йому в горлянку. Вони-то були мої, але я вже ними не володів. Бо рухало їх одне прагнення: задушити його на смерть. Та батько в мене верткий, мастак боротися. Він випручався і гайнув по рушницю. А вернувшись, наставив її на мене й сказав: «Добре дивись на мене, Перрі, бо я останній, кого ти бачиш у житті». Я наче прикипів до місця. Але тут він збагнув, що рушниця навіть не заряджена, і раптом заплакав. Повалився на стілець і ридав, як дитина. І я відчув, що вже не маю на нього зла. Мені стало жаль його. Жаль нас обох. Та сказати йому я однаково нічого не міг. Я вийшов надвір і подався бродити по околиці. Був квітень, але в лісі ще лежав глибокий сніг. Я бродив, аж поки зовсім споночіло. Коли повернувся, в будинку було темно й двері замкнені. А всі мої речі валялися просто в снігу — батько повикидав їх. Книжки, одежу, геть усе. Я їх так і залишив. Тільки гітару забрав. Тоді вийшов на шосе й попростував геть. У кишені в мене не було ані цента. Десь над північ я зупинив подорожній ваговоз. Водій спитав, куди мені треба. «Куди вам, туди й мені»,— сказав я...

На кілька тижнів Перрі знову знайшов притулок у гостинних Джеймсів, а тоді надумав податись до Бустера, штат Массачусетс, де жив один його «армійський друзяка». Він сподівався, що той буде радий йому й допоможе знайти «пристойну роботу». Але ця подорож на схід затяглася, бо Перрі раз по раз робив непередбачені зупинки: то він найнявся мити посуд у ресторані в Омасі, то став бензозаправником у Оклахомі, то працював місяць на ранчо в Техасі. У липні 1955 року по дорозі до Бустера він дістався Філіпсберга, невеликого містечка в штаті Канзас, і там його спостигла «лиха доля», що цього разу прибрала подобу «непутящого товариша».

— Його прізвище було Сміт. Таке саме, як і в мене. А як його звали, я навіть не пам’ятаю. Та й познайомилися ми з ним зовсім випадково. У нього була машина, і він пообіцяв довезти мене до Чікаго. Отож ми й проїжджали по дорозі той паршивенький Філіпсберг і десь там спинилися, щоб подивитись по карті, як їхати далі. Здається, була неділя. Крамниці позачинювано, вулиці безлюдні. Отут мій товаришочок, хай йому лиха година, озирнувся довкола й запропонував одну річ...

Тією «одною річчю» було пограбування найближчого будинку — контори торговельної компанії «Чендлер». Перрі погодився. Вони залізли в порожнє приміщення й повиносили звідти всі друкарські та лічильні машинки. Все минулося б гаразд, якби через кілька днів злодії не проїхали на червоне світло у Сент-Джозефі, в штаті Міссурі.

— Увесь той реманент ще був у машині, і полісмен, який нас зупинив, зацікавився, де ми його взяли. А там перевірочна — і нас, як то кажуть, «завернули» назад у Філіпсберг. Тюрма там у них симпатична. Для тих, звісно, кому вона до вподоби...

Та не минуло й двох днів, як Перрі і його товариш натрапили на відчинене вікно, вилізли надвір, скочили в чиюсь машину й погнали на північний захід, до Мак-Кука, що в штаті Небраска.

— Невдовзі ми з тим Смітом розійшлися. Що з ним сталося далі, я не знаю. Обидва ми, звісно, потрапили в розшукні списки ФБР. Та, здається мені, то такий, що навряд чи вони його злапали...

Одного сльотавого листопадового дня міжміський автобус привіз Перрі до Бустера, промислового містечка в Массачусетсі, що його круті, горбасті вулиці навіть погожої днини видаються похмурими й неприязними.

— Я знайшов будинок, де жив мій товариш. Ми з ним разом воювали в Кореї. Але мені сказали, що він уже півроку як виїхав, а куди — ніхто не знав. От не пощастило, ну просто хоч плач!.. Знайшов я якусь винарню, купив бутельок червоного європейського та й подався назад до автобусної станції. Сів там і тягну собі винце. Вже й зігрівся був, і настрій у мене покращав, аж тут з’явився якийсь один і заарештував мене за бродяжництво...

У поліції Перрі записали як «Боба Тернера» — він назвався так, знаючи, що його справжнє ім’я вже є у списках ФБР. Він одсидів два тижні в тюрмі, сплатив десять доларів штрафу й такого самого сльотавого листопадового дня попрощався з Бустером.

— Я поїхав до Нью-Йорка і найняв кімнату в готелі на Восьмій авеню, поблизу Сорок другої вулиці. Довго шукав роботи, потім усе-таки влаштувався. За попихача в одній нічній крамничці. Там-таки, на Сорок другій, поряд з кафе-автоматом. Я ходив туди їсти — коли взагалі ходив. Більш як три місяці я майже не витикався з тієї околиці Бродвею. Головне через те, що не мав пристойної одежі. Вдягнений я був по-західному — джинси, чоботи. На Сорок другій