Читати книгу - "Сліпобачення"

Багато людей вказували на величезну вартість і недоліки свідомості, але мало хто наважився ступити на крок далі і запитати вголос: а чи не стала вся ця бісова штука радше тягарем, аніж перевагою? Звісно ж ні, вважають люди. Інакше природний відбір відкинув би її давним-давно. Можливо, вони й мають слушність. Сподіваюся на це. «Сліпобачення» — це розумовий експеримент, гра в «а що, як» та «припустімо». Не більше.

З іншого боку, додо й стеллерові корови тисячу років тому могли б вдатися до того самого аргументу, щоб довести власну вищість: «Якщо ми такі недоладні, то чому ж не вимерли?» Чому? Бо природному відбору потрібен час, та і вдача відіграє тут величезну роль. Найбільші хлопці у кварталі — далеко не завжди найсильніші чи найвитриваліші. Та й гра ще не закінчилася! Гра ніколи не закінчується: немає фінішної лінії по цей бік теплової смерті. І переможців тут також немає — є лише ті, хто досі не програв.

Каннінґемові дані про самовпізнавання у приматів: вони також справжні. У шимпанзе вище співвідношення мозку до маси тіла, ніж в орангутангів[240], але орангутанги завжди впізнають себе в дзеркалі, а шимпанзе — через раз[241]. Окрім людей, найрозвиненіші мовленнєві навички мають деякі види птахів і мавп, а не «свідоміші» вищі примати, що є нашими найближчими родичами[242],[243]. Якщо придивитися, то такі факти свідчать, що свідомість може бути тільки фазою, з якої орангутанги ще не виросли, але яку їхні розвиненіші родичі-шимпанзе вже починають лишати позаду. (Горили не впізнають себе в дзеркалі. Може, вони вже переросли свідомість, а може, ніколи і не розвивали її).

Звісно, люди не вписуються в цю схему. Якщо взагалі існує схема. Ми виняток з правил: це одна з ідей, які я прагнув донести.

Закладаюся, вампіри б вписалися. Це ще одна думка.

На додачу до всього, коли «Сліпобачення» проходило коректуру, з’явилося одне експериментальне підтвердження цієї неприємної думки: з’ясувалося, що наше несвідоме краще приймає складні рішення, ніж свідоме[244]. Вочевидь, свідомість просто не може дати ради такій кількості змінних. Процитую одного з дослідників: «Якоїсь миті в процесі еволюції ми почали свідомо приймати рішення, та поки що не дуже вдало[245]».

Середовище загалом (фонові деталі, погана прошивка й людське буття)

Малий Сірі Кітон — не унікальний: ми вже п’ятдесят років лікуємо важкі форми епілепсії радикальною гемісфероктомією[246]. На диво, видалення половини мозку, здається, не надто впливає на рівень IQ чи моторні навички (хоча, звісно, більшість пацієнтів, які проходять таку процедуру, на відміну від Кітона, із самого початку тупуваті[247]). Я досі не розумію, навіщо вони видаляють півкулю; чому б просто не перетяти мозолисте тіло, якщо ви лише хочете розірвати петлю зворотного зв’язку між півкулями? Може, половину мозку видовбують, щоб уникнути синдрому «чужої руки»? А якщо так, то чи не означає це, що вони навмисне руйнують свідому особистість?

Препарати зв’язку матері та дитини, які Гелен Кітон використовувала, щоб запустити любов до матері в синові-інвалідові, з’явилися завдяки нещодавній праці, присвяченій спричиненим браком уваги розладам у мишей[248]. Залізоїдні хмари, що йдуть слідом за Вогнепадом, засновані на описаних Плейном і співавторами[249]. Лінгвістичний жаргон Банди Чотирьох я насмикав з різних джерел[250],[251],[252],[253]. Звичка команди «Тезея» розмовляти різними мовами (описана, але, слава Богу, не цитована) навіяна міркуваннями Ґреддола[254], який вважає, що наука мусить володіти багатьма граматичними системами, адже мова веде думку, а єдина «універсальна» наукова мова суттєво обмежила б наш погляд на світ.

Попередник розширеного фенотипу Шпінделя й Каннінґема сьогодні вже існує в особі такого собі Метью Наґла[255]. Зрощені протези, що дають їм змогу синтетично сприймати дані з лабораторного обладнання, спираються на неймовірну пластичність сенсорних зон кори головного мозку: слухову зону можна перетворити в зорову, просто підключивши оптичний нерв до слухової ділянки (якщо зробити це на достатньо ранній стадії[256],[257]). Карбоплатинові імплантати Бейтс кореняться в нещодавній розробці металевих м’язів[258],[259]. Іронічна зневага Саші стосовно психіатрії двадцятого століття пов’язана не лише з (обмеженим) особистим досвідом, а й з кількома дослідженнями[260],[261], що зривають завісу таємничості з так званого розладу множинної особистості. (Проблеми із самою концепцією немає, лише з діагнозом.) Різновид фібродисплазії, що вбиває Челсі, заснований на симптомах, описаних Капланом з колегами[262].

І повірите ви чи ні, а ті стражденні обличчя, які Сарасті використовував наприкінці книжки, є абсолютно реальною формою статистичного аналізу: так звані «обличчя Черноффа[263]», які значно ефективніші за звичні графіки й таблиці для передачі головних характеристик пакету даних[264].

Про автора

Пітер Воттс /1958 р. н./ — всесвітньовідомий письменник першого ешелону жорсткої наукової фантастики. Попри таке визначення жанру, більшість його творів виходить навіть за межі самої фантастики, і їх можна умовно назвати літературою (про) людей майбутнього. Послуговуючись здобутками сучасної науки у царині психології, психіатрії, антропології, фізики, хімії та біології, Пітер Воттс у своїх творах постійно фокусує увагу на важливій для сьогодення та критично важливій для дня прийдешнього проблематиці подальшого шляху розвитку людства і можливості його трансформації у щось інше, окреслює питання транс- та постгуманізму, розмірковує над можливостями людського самоусвідомлення, а також розглядає ті ймовірні виклики, перед якими людство ризикує постати вже у зовсім недалекому майбутньому.

Обшир проблем, які Пітер Воттс порушує у своїй творчості, надзвичайно широкий і розмаїтий: починаючи від класичних — «чим є людина?», «що таке розум?» та «чи так вже нам потрібне самоусвідомлення для ефективної конкуренції з іншими організмами?» — аж до самої (не)можливості контакту з «іншими», а також «яким може виявитися наш творець (бог) і чи варто нам взагалі з ним зустрічатися?»

Твори Пітера Воттса можна справедливо вважати літературою майбутнього, і не лише в сенсі фантастики, але й у найширшому значенні літератури як такої. А його майстерний письменницький хист і чималі знання в найрізноманітніших галузях сучасної науки забезпечують потужне підґрунтя для його текстів, якими справедливо захоплюється увесь світ і які своєю появою суттєво змінили значення і ландшафт сучасної фантастичної літератури.