Читати книгу - "Сліпобачення"

текст було настільки перевантажено теоретизуванням, що я просто вирізав ці пояснення. Зрештою, «Роршах» є архітектором усього, тож він міг би сам владнати проблему, навіть якщо окремим шифраторам таке не до снаги. Одна з головних ідей «Сліпобачення» полягає в тому, що життя — це лише питання ступеня: межа між живими й неживими системами завжди була доволі хисткою[205],[206],[207], особливо в череві зловісного артефакту за Оортою.

Свідомість / інтелект

У цьому, власне, і суть усієї вправи. Приберімо спершу з дороги атлантів. Найважча книженція з усіх, які мені доводилося читати, — «Бути ніким» Метцінґера[208]. (Значну її частину я так і не подужав.) Але водночас вона містить найкарколомніші ідеї з усіх, на які я натрапляв у житті чи в літературі. Та коли справа доходить до природи свідомості, більшість авторів стають безсоромними шахраями. Пінкер назвав свою працю «Як працює розум[209]», а тоді на першій же сторінці визнав, що «ми не розуміємо, як працює розум». Кох (хлопець, що придумав термін «агенти-зомбі») написав «У пошуках свідомості: нейробіологічний підхід[210]», де сором’язливо обійшов питання того, чому нервова діяльність має породжувати яку-небудь суб’єктивну свідомість.

Здіймаючись над такими слабкодухами, Метцінґер бере бика за роги. Його гіпотеза «світу-нуль» не лише пояснює суб’єктивне відчуття себе, але й розкриває, чому ілюзорний оповідач від першої особи має бути похідним певних когнітивних систем. Навіть не знаю, чи має він слушність — цей тип лишив мене далеко позаду, — але він, принаймні, порушив важливе питання, яке змушує нас витріщатися в стелю о третій ночі, коли вже випалено останню цигарку. Багато синдромів і хвороб, які я розкидав по «Сліпобаченню», вперше трапилися мені в книжці Метцінґера. Будь-які нецитовані заяви чи твердження з цього підрозділу, найімовірніше, запозичено саме з цього джерела.

А якщо не звідси, то з Веґнерової «Ілюзії свідомої волі[211]». Не така амбітна й значно доступніша, Веґнерова книжка не стільки переймається питанням свідомості, як висвітлює концепцію свободи волі, яку Веґнер визначає як «спосіб нашого мозку оцінити те, що він, на його думку, робить». Веґнер пропонує власний перелік синдромів та хвороб, які тільки посилюють бентежне відчуття того, наскільки ми є тендітними й крихкими машинами. І, звісно ж, Олівер Сакс[212] надсилав нам звістки з передової свідомості ще до того, як свідомість стала популярним трендом.

Мабуть, було б простіше перелічити людей, які не намагалися «пояснити» свідомість. Теорії охоплюють цілий спектр — від дифузних електричних полів до квантового театру маріонеток; свідомість «розташовували» в острівцевій корі, в гіпоталамусі та сотні динамічних ядер між ними[213],[214],[215],[216],[217],[218],[219],[220],[221],[222],[223]. (Принаймні, одна теорія[224] постулює ідею, що хоча вищим приматам і дорослим людям притаманний інтелект, людські дітлахи його позбавлені. Визнаю, такий висновок припав мені до вподоби; якщо й діти мають якийсь інтелект, то вони точно психопати.)

Під доволі невинним, поверховим запитанням «Що таке свідомість?» ховається набагато функціональніше питання: «Навіщо вона потрібна?» «Сліпобачення» детально аналізує це питання, тож я не повторюватиму вже викладених висновків. Буде достатньо сказати, що принаймні за звичних умов свідомість робить ненабагато більше того, що отримує нагадування від значно багатшого підсвідомого середовища, завіряє їх, а потім привласнює всю шану собі. Власне, підсвідомість зазвичай функціонує настільки добре, що навіть садить консьєржа в передню поясну кору головного мозку, аби той просто не дозволяв самій свідомості втручатися у щоденні операції мозку[225],[226],[227]. (Якби решта твого мозку була свідомою, то вона, певно, вважала б тебе роговолосим босом з «Ділберта»[228].)

Свідомість не потрібна навіть для розвитку «моделі людської психіки». Це може здаватися цілковито парадоксальним: як навчитися усвідомлювати, що інші індивіди — цілком самостійні діячі, зі своїми інтересами й планами, якщо ти не усвідомлюєш своїх власних? Однак тут немає суперечності, як і потреби у свідомості. Цілком можливо відстежувати наміри інших, не маючи жодної схильності до самокопання[229]. Норретрендерс прямо заявив, що «свідомість — це обман[230]».

Мистецтво можна розглядати як такий собі виняток. Здається, естетика вимагає певного рівня самосвідомості — по суті, розвиток естетики і спровокував лавину інтелекту. Якщо музика настільки прекрасна, що змушує вас тремтіти, це вмикається механізм заохочення в лімбічній системі — таке саме заохочення, як і за секс з привабливим партнером чи поглинання цукрози[231]. Інакше кажучи, це злам; ваш мозок вивчив, як отримувати винагороду, не заробляючи її шляхом збільшення пристосованості[232]. Це приємно, це наповнює наше життя сенсом і робить його вартісним. Але водночас воно обертає нас всередину самих себе й відволікає. Пам’ятаєте щурів у шістдесятих? Тих, що навчилися стимулювати центри задоволення, натискаючи на клавішу: пам’ятаєте їх? Вони з таким запалом натискали на ті клавіші, що навіть забували їсти. І помирали з голоду. Поза сумнівом, помирали щасливими — але ж помирали. Не заливши нащадків. Пристосованість падала до нуля.

Естетика. Свідомість. Вимирання.

Це підводить нас до фінального запитання, що криється в безкисневих глибинах: чого ж насправді варта свідомість. Порівняно з несвідомим опрацюванням даних, самосвідомість — повільна й дорога[233]. (Ідея про окрему, швидкісну сутність в глибині нашого мозку, що переймає владу за надзвичайних обставин, заснована, серед іншого, на дослідженнях Джо Леду з Нью-Йоркського університету[234],[235].) Для порівняння, поміркуйте про блискавично швидкі підрахунки савантів; їхні здібності некогнітивні[236], і є свідчення того, що своєю надфункціональністю вони завдячують не якійсь загальній інтеграції розумових процесів, а відносній неврологічній фрагментації[237]. Навіть якби свідомі й несвідомі процеси були однаково ефективними, усвідомлення внутрішніх стимулів — за своєю природою — відволікає індивідуума від інших загроз і можливостей середовища. (Я надзвичайно пишався собою за цей здогад. Тільки уявіть, наскільки я збісився, коли дізнався, що Веґнер висловив його ще 1994 року[238].) Справжню вартість високого інтелекту продемонстрували експерименти, в ході яких розумні дрозофіли програвали тупим у боротьбі за їжу[239] — можливо, тому, що метаболічні потреби навчання й запам’ятовування лишають менше енергії для пошуку харчів. Ні, я не забув, що тільки-но витратив цілу книженцію на те, щоб довести, що інтелект і свідомість — різні речі. Але цей експеримент усе одно цінний, тому що обидва феномени мають дещо