Читати книгу - "Карта днів"

Емма відпустила Френкі. Дівчинка впала на підлогу.

— Де наш друг? — крикнула Емма дівчинці. — Що ти зробила з Єнохом?

Френкі швидко задріботіла до американців.

— Тепер він частина моєї колекції! — викрикнула вона, визираючи з-поміж колін Река. — І ви ніколи його не повернете!

Разом із тим, здається, ми не мали причин залишатися на місці, і нічого не змушувало нас це робити. Сирена продовжувала ревіти. Ми з друзями роззирнулися навколо.

— Думаю, нам краще піти, — сказав я.

— Цілком із тобою згодна, — підтримала мене Емма.

Емма, Нур та я стали допомагати Бронвін, котра, здавалося, була вже майже такою, як і колись, але все ще трохи одурманена. Далі ми збігли сходами зі сцени вниз і помчали вгору по проходу в напрямку запасного виходу так швидко, як тільки могли — що вдавалося нам не дуже. Ні американці, ні їхні приспішники не зробили ні найменшої спроби зупинити нас. Ми проскочили крізь двері та вирвались назовні, під небо згасаючого дня.

А там уже до нас бігли півдюжини чоловіків у костюмах епохи 1920-х років та зі старовинними автоматами (тієї ж епохи). Вони підняли їх та закричали, щоб ми зупинилися. Від бетону позаду нас бризками відрикошетили кулі.

Один із чоловіків вибив у мене з-під ніг землю, а потім я вже лежав на тротуарі обличчям униз, і мені в потилицю впиралося взуття того чоловіка з автоматом.

Потім різкий голос віддав наказ:

— Закрити їм очі.

Мені на голову натягли невеликий темний мішок.

Світ навколо став чорним.

Розділ сімнадцятий

Мене поставили на ноги та грубо кудись потягли, потім підняли попід руки та кинули на якусь металеву поверхню. Гучно грюкнуло щось схоже на дверцята автомобіля. Здається, я опинився в кузові машини.

Крізь мішок, який мені натягли на голову, я не міг нічого бачити та майже не міг дихати. Моє підборіддя після падіння на бетон боліло, а мої знову позбавлені руху зап’ястки саднили у тугих наручниках. Прокинувся та запихкав великий багатоциліндровий двигун. Я почув, як Емма сказала щось, а один із гангстерів гаркнув: «Заткнись!» — і я почув ляпас, а потім була тиша та лють, що згорнулася клубком у мене в грудях.

Вантажівка (чи що воно там було) уся трусилась і тремтіла. Ніхто не розмовляв. Поки ми чекали на вирішення нашої долі, мій мозок свердлило тільки дві речі: що ці гангстери, напевне, працюють на Ліо, єдину людину в Нью-Йорку, котру, здається, боялися всі, і що я лишився без своєї спортивної сумки. Спортивної сумки з Ейбовим журналом проведених операцій у ній. З єдиною річчю, яку він потрудився зберегти під замком у своєму секретному підземному бункері. З річчю, що була заповнена конфіденційною інформацією. З річчю, яка стала майже повним звітом за роки, проведені моїм дідом мисливцем на порожняків. Й от тепер я загубив її слід.

Востаннє спортивка була на мені, коли я заходив до ресторану Френкі. Напевне, її зняв із мене «наставник» десь на півдорозі між рестораном та бездоглядним театром. Чи зазирав він усередину? Чи зрозумів він, що отримав? І що було б гірше: якби він викинув журнал чи якби прочитав?

Хоча тепер це не мало ніякого значення. Якщо це дійсно були хлопці Ліо, а він був такий же страшний, як, здається, всі про нього думали, то я все одно не переживу цей день.

Водій різко вдарив по гальмах. І я поковзав кудись уперед по металевій підлозі, а спинився, тільки коли один із гангстерів схопив мене за шию. Машина зупинилась, і я почув, як відчинилися дверцята. Нас витягли назовні, заштовхали до якоїсь будівлі, провели по якомусь коридору та крізь вхід до петлі, що виявився таким лагідним, що я майже не зрозумів, що сталося. Потім нас знову вивели на вулицю, але тепер усе довкола відчувалось та лунало інакше. Було прохолодно, а вулиця була гамірна. Ми перенеслися до якихось більш давніх часів. Звук від підошов на тротуарі був не такий — важчий, тому що ніхто не носив кросівок. Навколо нас чути було автомобілі, і їхні двигуни працювали жорсткіше, їхні гудки були горластіші, а їхні вихлопи — димніші.

Коли я двічі спіткнувся на нерівному тротуарі, чоловік, котрий тримав мене за руку, попередив мене, щоб я не намагався утнути якоїсь дурниці, потім зірвав з моєї голови мішок, і ми пішли далі. Від несподівано яскравого денного світла я заморгав і відразу ж спробував роздивитися це місце та визначити, де це ми були. Я не виключав, що, можливо, згодом доведеться рятувати своє життя швидкою втечею.

І я припустив, що це міг бути Нью-Йорк першої половини двадцятого століття, десь 1930-ті чи 1940-ві роки. Ці старі автомобілі та автобуси неможливо було ні з чим переплутати, а на кожному чоловікові був костюм та капелюх. І мої викрадачі прекрасно сюди вписувались. Вони могли собі дозволити спокійно зняти з мене мішок, тому що їм було далі байдуже, чи я побачу, де я. Імовірно, вони контролювали все це місце. Крик про допомогу в цій петлі не приніс би мені нічого хорошого — ці гангстери вбили б будь-яких звичайних, котрі спричинили б їм неприємності. Єдине, що вони потрудилися приховати, щоб не створювати скандалу, були їх автомати, загорнуті в газети в них під пахвами.

Ми пішли по вулиці. Ніхто, здається, не звертав на нас уваги, та я не був упевнений, чи це була звичайна поведінка для мешканців Нью-Йорка, чи всі ці люди були просто навчені ігнорувати людей Ліо, тому що так було краще для їхнього здоров’я. Я зробив спробу озирнутися, щоби подивитися, чи були там мої друзі, але за це мені прилетів удар у потилицю. Я бачив тільки своїх викрадачів — попереду та обабіч — і чув, як десь позаду тихо перемовлялись між собою Доґфейс та Рек.

Ми звернули у якийсь провулок, потім піднялися на вантажну платформу, пройшли повз кількох чоловіків у робочих комбінезонах та зайшли у