Читати книгу - "Танець недоумка"

Вікна Ірминого котеджу — темні. Утретє тисну на кнопку дзвінка. Тиша. Виймаю рацію.

— Ірмо…

Рація мовчить.

— Ірмо!

Нарешті, динамік хрипко озивається:

— На зв’язку.

Квапливо підношу рацію до губ, наче вона може передумати говорити:

— Ти де?

— Удома.

— Відчини, це я дзвоню.

Шлюз цього разу активовано — він довго сичить вакуумними прокладками, потім клацає замок, й Ірма відчиняє. На вигляд вона втомлена й розгублена. Мерзлякувато кутається у накинутий поверх форми картатий плед. Її погляд мигцем сковзнув по моєму обличчю й кинувся шастати в мене за спиною.

— Де донька?

— У безпеці. Впустиш?

Ірма ще раз оглядає мене. Цього разу від голови до ніг.

— Навіщо?

— Поговорити. Я без зброї.

— Де вона? — знову повторює Ірма.

Ігнорую запитання й мовчки ступаю всередину. Вона відходить, пропускаючи мене.

Занурююся в такі знайомі тонкі запахи її житла. Хитросплетіння ароматів парфумів, кави і чистоти. Ще недавно, коли я переступав цей поріг, кров стугоніла у мене в скронях. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Кров і досі стугонить, але причина інша.

Вона сідає на табуретку, не зводячи з мене погляду. Теж сідаю. Якийсь час ніяково мовчимо.

— Ірмо, що робитимеш далі?

— А ти?

Знизую плечима. Усе це не має значення, тому що я прийшов спитати про інше. Але не знаю, як поставити це запитання. Бо воно ідіотське.

— Я бачила, ти забрав термос, — каже Ірма, ніби між іншим. — І що Вандлик? Зраділа?

— У ньому була кава…

Вона всміхнулася своєю найкращою усмішкою. Я кисло розтягнув вуста.

— Чому ти весь час мені брешеш, Ірмо?..

Вона мовчить, і від цієї мовчанки всередині мене ворушиться огидний черв’ячок страху. Страху, що я не помиляюся.

— Чого ти хочеш? — кажу я, але це знову не те запитання.

— Невже неясно? Я хочу жити! Побачити Землю разом із тобою. Із твоєю маленькою донькою, яку, якщо ти дозволиш, я колись назву нашою. Нашою з тобою.

Якщо чесно, найбільше на світі мені хотілося якнайдалі відкинути всі запитання, повернутися з Ірмою й Ельзою на стартовий майданчик, сісти в катер і виконати захопливий своєю простотою план…

— Як її звати? — запитав я, поки мене остаточно не накрила майже гіпнотична пелена її чарівливості.

— Кого? — здивувалася Ірма.

— Як звати мою доньку? Ту, яку тобі хотілося б назвати своєю. Як її ім’я?

Вона дивилася на мене й кліпала очима.

— А мене як звати? — запитав я, і від хвилювання аж губи пересохли. — Не пам’ятаєш?

Ірма блукала очима по кімнаті, наче сподівалася знайти відповідь на стінах.

— У тебе проблеми з іменами, так? З усіма іменами, які ти почула після виходу з глибокого заморожування. Адже ім’я Вандлик ти пам’ятаєш прекрасно… Чи ти й у заморозці не була, га?

Вона мовчала.

— Я б запитав, чому в тебе такі проблеми, але саме питання «чому» заганяє тебе в глухий кут. Так? Ти або мовчиш, або кажеш своє ідіотське «чому — бо мараму».

Я облизав губи, перевів подих і нарешті випалив те, що потрібно було запитати відразу, як Ірма відчинила двері:

— Скажи мені правду! Ти — химера?

Ірма розреготалося. Чесно кажучи, я видихнув. Вона підвелася, дістала з кухонної шафки дві чашки, клацнула чайником і діловито зашурхотіла пакетиками чаю. Я почувався ідіотом, прокручуючи в голові своє останнє запитання. Не треба було так у лоб, мабуть…

— Що тобі наговорила Вандлик? — запитала вона, наливаючи нам чай.

— Про тебе?

— Ні, лейтенанте. Про тебе.

Я струснув головою, відчуваючи, що сенс від мене вислизає. І, напевно, мав вигляд послідущого йолопа, бо Ірма знову пирснула зі сміху.

— На, — вона тицьнула в руки гарячу чашку й сіла навпроти.

— Що тут смішного, Ірмо?

— Я бачу, ти й справді нічого не зрозумів.

Хотілося нагримати на неї. Так сильно, що я стиснув кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні.

— Ти можеш нормально все пояснити чи ні?! — я запитав це навмисно неголосно, щосили стримуючи лють.

Замість відповіді вона неквапно надпила чай, — наче спеціально випробовувала мій терпець.

— Лимон… — Ірма знову підхопилася, так безтурботно, наче нічого важливішого не було. — Лимон забула!

І терпець увірвався.

— ЯКОГО ЛИСОГО ТИ МОРОЧИШ МЕНІ ГОЛОВУ!!! — я виплеснув у цьому крикові все разом — і сором за свої дивні запитання, і прикрість через її нескінченну брехню, і втому, і страх. — Я вже нічогісінько не розумію!!!

Вона обернулася, неначе я дав їй стусана. Усмішка геть-чисто випарувалася з її обличчя. На мить вона закусила губу, а потім сказала тихо й злостиво:

— Зараз зрозумієш.

І підскочила до мене, немов збиралася зацідити ляпаса. Схопила за руку — я ледь встиг поставити чашку, потягла до кухонного столу й притиснула моє зап’ястя тильним боком до стільниці, наче збиралася ворожити по руці. Тільки тримала занадто міцно.

— Що ти робиш?.. — я спробував вивільнити руку.

— Дивися!

На долоні виднілися залишені нігтями білі півмісяці. У складках шкіри темнів бруд. Згадалося, як Віра казала, мовляв, «навіть по лініях на руці видно, який ти впертюх».

«Впертий», — виправив я.

«Вперта людина — це та, яка наполегливо відстоює свої погляди», — сказав Вірка таким тоном, ніби заперечувала.

«Ну, правильно…»

«А коли як баран — це впертюх!» — і дзвінко зареготала. Тоді вона часто реготала. Як це давно…

Ірма нахилилася кудись під стіл і ще дужче натиснула на пальці, налігши всією вагою. Стало боляче.

— Поглянь, лейтенанте, що буде.

Тут вона випросталася й раптовим, різким рухом ударила мене по зап’ястю. Трохи вище долоні. Так різко й хльостко, що я й схаменутися не встиг. Подумав — пальцем. Тільки звук був інший. Не дзвінкий «ляп», а твердий і короткий «бац». Мене наче пронизало струмом — аж до плеча. Відчуття було таке неприємне і сильне, аж я відскочив.

— Ти що! — вигукнув, притуляючи руку до грудей.

Зір з якимось болісним пробуксовуванням зафіксував величезний десантний ніж, що стирчить із пластикової дошки. Не знаю, звідки вона його витягла… Але по той бік чорного матового леза на білій пластиковій дошці… лежала в калюжі крові моя власна кисть.

7

Ошелешено опускаю погляд униз, але, здається, очні яблука рухаються дивовижно повільно: устигаю відчути, що мої груди в чомусь вологому й теплому, а вже потім — бачу акуратні зрізи кісток, що стирчать із обрубка руки. Кров розповзається по куртці величезною темно-бурою плямою. З рани б’є яскраво-червоний пружний струмінь.

Перетискаю зап’ястя пальцями, щоб хоч трохи спинити кров. В очах уже темніє. Ніж… Треба взяти ніж і захищатися…

Ступаю до столу, але Ірма, не дивлячись, штовхає мене в груди — так сильно, що я падаю й сунуся по підлозі й вдаряюся об стіну.

— Ірмо… — кажу, але й сам себе ледве чую.

Обрубок… Потрібно зупинити кров. Чомусь не відчуваю болю… Натомість рана страшенно свербить. Дико, несамовито свербить, віддаючи аж до ліктя.

Ірма нахиляється під стіл. У неї там наплічник, з яким ми збиралися тікати. Мій погляд фіксує пристебнуті до нього піхви десантного ножа. Порожні. Ірма дістає з наплічника цукор. Спокійно й діловито, так наче щойно подумала: «Треба спекти шарлотку!».

Маю спинити кров… Міцніше перехоплюю поранене зап’ястя, але кров чомусь уже не йде. Зовсім. У голові зринає ідіотська думка, що вона просто скінчилася. Ні, звісно ж, ні, бо я живий.

Гучно шурхочучи, сиплеться цукор — Ірма насипає в мою чашку так багато, що чай ллється через край,