Читати книгу - "Межа Фундації"

— Будь ласка, Тревізе, — сказала Блісс. У її голосі раптом почулася якась пригніченість, уся її дівчача манірність зникла. — Не сердьтеся. Бачите, я вимовляю ваше ім’я правильно й буду з вами дуже серйозною. Дом просив вас бути терплячим.

— Клянуся кожною планетою в Галактиці, населеною чи ні, я не хочу бути терплячим. Якщо я такий важливий, то хіба я не заслуговую на якесь пояснення? Ще раз запитую: чому з нами не пішов Дом? Невже я недостатньо важливий для нього, щоб він був тут, з нами, на «Далекій зірці»?

— Він тут, Тревізе, — відповіла Блісс. — Якщо я тут, то й він тут, і всі на Геї, кожна жива істота й кожна частинка цієї планети.

— Це задовольняє вас, але не мій спосіб мислення. Я не геянець. Ми не можемо запхати цілу планету на мій корабель, ми можемо запхати на нього лише одну людину. Ми маємо тут вас, і Дом є вашою частиною. Дуже добре. Але чому ми не могли взяти Дома, і хай би ви були частиною його?

— З одної причини, — сказала Блісс, — Пел, тобто Пел-о-рат, попросив, щоб я була з вами на бороту. Я, а не Дом.

— Він просто галантний кавалер. Хто став би сприймати таке всерйоз?

— О ні, мій любий друже, — сказав Пелорат, підводячись і червоніючи, — я говорив цілком серйозно. Я не хочу, щоб від мене так відмахувалися. Я погоджуюся з тим, що не має значення, яка частина світу Геї на борту, але мені приємніше бачити тут Блісс, а не Дома, і вам теж мало б бути приємно. Годі вам, Ґолане, ви поводитеся як дитина.

— Я? Я? — сказав Тревіз, спохмурнівши. — Добре, хай буде так. Але все одно, — він знову вказав на Блісс, — яких би дій від мене не очікували, запевняю вас, я нічого не робитиму, якщо до мене не будуть ставитись, як до людини. Почнімо з двох запитань. Що я маю робити? І чому я?

Блісс відступила, широко розплющивши очі.

— Будь ласка, — сказала вона, — я не можу вам цього зараз сказати. Уся Гея не може. Ви маєте летіти до цього місця, не знаючи, із чого почати. Ви маєте все дізнатися там. Потім ви маєте робити те, що мусите, але робити це спокійно й без емоцій. Якщо ви не опануєте себе, то все буде марно й Геї так чи інакше настане кінець. Ви мусите змінити це ваше ставлення, і я не знаю, як це зробити.

— А Дом знав би, якби був тут? — безжально сказав Тревіз.

— Дом тут, — відповіла Блісс. — Він/я/ми не знаємо, як змінити вас або заспокоїти. Ми не розуміємо людину, яка не може відчути своє місце в загальному перебігу подій, яка не відчуває себе частиною більшого цілого.

— Це не так, — сказав Тревіз. — Ви змогли захопити мій корабель на відстані в мільйон кілометрів чи більше й навіяти нам спокій, коли ми були безпорадні. То заспокойте мене зараз. Не вдавайте, ніби ви не здатні цього зробити.

— Але нам не можна. Не тепер. Якщо ми змінимо вас зараз або якось відрегулюємо, то ви становитимете для нас не більшу цінність, ніж будь-яка інша людина в Галактиці, і ми не зможемо вас використати. Ви нам корисні лише тому, що ви — це ви, тож мусите залишатися собою. Якщо ми якось торкнемося вас зараз, ми програли. Будь ласка. Ви маєте заспокоїтися самі, з власної волі.

— І не подумаю, панночко, доки ви не розкажете мені дещо з того, що я хочу знати.

— Дозвольте мені спробувати, Блісс, — сказав Пелорат. — Будь ласка, вийдіть в іншу каюту.

Блісс вийшла, повільно задкуючи. Пелорат зачинив за нею двері.

— Вона може чути, бачити й усе відчувати, — сказав Тревіз. — Що це змінює?

— Це має значення для мене, — відповів Пелорат. — Я хочу поговорити з вами сам на сам, навіть якщо ця ізоляція оманлива. Ґолане, ви боїтеся.

— Не будьте дурнем.

— Звичайно, ви боїтеся. Ви не знаєте, куди прямуєте, із чим доведеться зіткнутися, чого від вас очікують. Ви маєте право боятися.

— Але я не боюся.

— Боїтеся. Можливо, ви не боїтеся фізичної небезпеки так, як я. Я боявся вилазок у космос, кожного нового світу, який бачив, кожної нової речі, що з нею стикався. Зрештою, я півстоліття жив обмеженим та замкненим життям, тоді як ви були на флоті та в політиці, у гущавині подій удома та в космосі. Проте я намагався не боятися, і ви мені допомогли. Коли ми були разом, ви ставилися до мене терпляче, з добротою та розумінням, і завдяки вам я зміг здолати свої страхи й поводитися гідно. Тож дозвольте мені відплатити за цю послугу й допомогти вам.

— Кажу вам, я не боюся.

— Авжеж, боїтеся. Хай там як, а ви боїтеся відповідальності, з якою зіткнетеся. Поза сумнівом, на вас покладається цілий світ — і в разі невдачі вам доведеться жити із цією думкою. Чому ви маєте стикатися із цим заради світу, який для вас нічого не означає? Яке право вони мають покладати на вас цей тягар? Ви не єдиний, хто боїться невдачі, будь-яка людина боялася б на вашому місці, але вас обурює те, що вони поставили вас у ситуацію, у якій вам доводиться боятися.

— Ви в усьому помиляєтеся.

— Я так не думаю. Тому дозвольте мені зайняти ваше місце. Я це зроблю. Що б вони від вас не очікували, я заміню вас із власної волі. Гадаю, це не та справа, яка вимагає великої фізичної сили чи енергії, бо навіть простий механічний пристрій перевершив би вас у цьому. Думаю, що й ментальних сил це теж не вимагає, бо вони їх мають удосталь. Це щось, що… що ж, я не знаю, що це, але для цього не потрібні ані м’язи, ані мозок, тож я маю для цього завдання те, що й ви, і готовий узяти на себе відповідальність.

— Чому ви так бажаєте цього тягаря? — різко запитав Тревіз.

Пелорат дивився в підлогу, ніби боявся зустрітися з його поглядом.

— У мене була дружина, Ґолане, — сказав він. — Я знав жінок. Проте вони ніколи не були для мене дуже важливими. Цікавими. Приємними. Але дуже важливими — ніколи. Проте ця…

— Хто? Блісс?

— Вона інша якимось чином… для мене.

— Заради Термінуса, Янове,