Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

хмаринки, і няню, якої вже давно не бачили, що сидить напроти, схожа на красиву білу жінку з лісу. Тож ми вмостилися на траві, і няня, діставши зі сховку глиняну ляльку, сказала, що ми мусимо „віддати їй шану“, та спершу вона покаже мені, як це робити, а я маю не зводити з неї очей. Вона робила з тим чоловічком дивні речі, і хоч ми йшли сюди дуже повільно, я помітила, що няня вся зросилася потом. Закінчивши, вона сказала мені теж „віддати шану“, і я зробила все так само, як робила вона, тому що я її дуже любила, а ця гра була така дивовижна. „Якщо когось сильно любиш, — казала няня, — глиняний чоловічок може допомогти, лиш потрібно провести певний ритуал, а якщо когось сильно ненавидиш, чоловічок також допоможе, лише ритуал буде іншим“. Ми дуже довго з ним гралися, всіляке собі вигадуючи. Няня сказала, що то їй прабабуся розповіла все про глиняних чоловічків, але ми не завдаємо нікому жодної шкоди, бо це всього лиш гра. Потім вона розказала мені одну історію про ідолів, яка мене сильно налякала, і саме про неї я згадала тієї ночі, коли лежала у себе в ліжку в порожній темряві, думаючи про таємний ліс і про те, що я бачила того дня. Няня розповіла, що колись дуже давно у великому замку жила юна дівчина знатного походження. Вона була такою чарівною, що всі шляхетні мужі хотіли на ній одружитися — найчарівнішій з усіх дівчат, дуже милій та добрій. Однак, незважаючи на ввічливе ставлення до всіх юнаків, що хотіли з нею побратись, вона їм відмовляла, бо ніяк не могла віддати перевагу котромусь одному з-поміж них, та й не була певна, чи взагалі хоче йти під вінець. Її батько, великий вельможа, хоч дуже любив свою доньку, розлютився через таку її поведінку і спитав у неї, чому вона ніяк не обере собі майбутнього чоловіка серед тих вродливих молодиків, що приходять до замку. У відповідь вона лиш сказала, що жоден із них не припав їй до душі, і вона має подумати, а якщо вони й далі їй надокучатимуть, вона піде в монастир і стане черницею. Тож молоді чоловіки сказали, що поїдуть геть і чекатимуть рівно рік і один день, а коли мине той час, вони повернуться і попросять обрати серед них того, за кого вона вийде заміж. Тож вони визначили день і покинули замок, а дівчина пообіцяла, що через рік і день піде під вінець з одним із них. Але правда полягала в тому, що вона була королевою тих людей, хто літніми ночами танцювали на пагорбі, і в ці ночі вона замикала двері своєї кімнати і разом зі своєю служницею вислизала із замку таємним ходом, про який знали тільки вони, і йшли до пагорба посеред лісових нетрів. Вона знала більше таємниць, ніж будь-хто інший, більше, ніж знали до неї чи після неї, тому що вона нікому не відкривала найпотаємніших таємниць. Вона знала, як чинити зло, як доводити молодиків до загибелі та зурочувати людей, і ще багаго чого, що я не могла зрозуміти. І хоча її справжнім іменем було леді Евелін, ті, що танцювали на пагорбі, називали її Касса, що на прадавній мові означає „велемудра“. Вона була білішою і вищою за них, а її очі світилися в темряві, як палаючі рубіни. Вона вміла співати пісні, яких ніхто не вмів співати. Зачувши її спів, люди падали долілиць і били їй поклони. Вона вміла робити те, що вони називали шіббо-дійство, і було це дивовижною магією. Вона казала великому вельможі, своєму батькові, що хоче піти до лісу по квіти, і він відпускав її, і вона разом зі своєю служницею ішла в ліс, куди ніхто не ходив. Там служниця стояла на варті, а дівчина лягала під деревами і, розпростерши руки, починала співати особливу пісню, на звуки якої з усіх закутків лісу сповзалися великі гадюки, що шипіли й ковзали поміж дерев і, висуваючи свої роздвоєні язики, підповзали до неї. Вони звивалися навколо неї, обвивали її тіло, руки і шию, поки всю її не вкривали, так що виднілися лише голова, а вона шепотіла щось до них і співала їм, і вони тісніше й тісніше сповивали її, поки вона не веліла їм іти геть. Вони миттю розповзалися по своїх норах, а на грудях у дівчини залишався неймовірної краси камінь, що своєю формою нагадував яйце і переливався синіми, жовтими, червоними та зеленими барвами і був шерехатим, достоту як зміїна луска. Він називався чадорійським каменем, і з його допомогою можна було творити всілякі дива. Няня сказала, що її прабабуся на власні очі бачила той чадорійський камінь, який був такий само блискучий і лускатий, як зміїна шкіра. Дівчина ще багато чого вміла, однак вона достеменно знала, що ніколи не піде під вінець. Величезна кількість шляхетних і вельможних чоловіків добивались її руки, але першими з перших були: сер Саймон, сер Джон, сер Олівер, сер Річард та сер Роланд. Вони повірили їй, що через рік і один день вона візьме одного з них собі за мужа. Тільки метикуватому серу Саймону закралася підозра, що вона їх усіх водить за носа, і він заприсягнувся, що простежить за нею, аби вивідати, в чому тут річ. Як на такого мудрого чоловіка, сер Саймон був ще зовсім юний, з гладеньким і ніжним, як у дівчини, лицем, тож він, як і решта, сказав, що повернеться до замку тільки через рік і один день, а до того буцімто плаватиме далекими морями до незвіданих країв. Але сам недалеко від'їхав і незабаром повернувся, переодягнувшись служницею, та найнявся в замок мити посуд. Він вичікував, споглядав і слухав, сам тримаючи язика за зубами. Він ховався по темних закутках і прокидався серед ночі завжди на сторожі. Він чув і бачив, на його думку, вкрай дивні речі. Однак був настільки хитрим, що сказав служниці дівчини, що насправді він юнак і вбрався в жіночу одіж тому, що дуже сильно її покохав і хотів бути з нею поруч. Служниці так полестили ці слова, що вона багато чого йому розповіла, і він остаточно переконався в тому, що леді Евелін дурила його та інших. Він був таким метким у брехні, що наплів служниці багато всього, і однієї ночі йому вдалося заховатися за фіранкою у спальні леді Евелін. Він непорушно й тихо там стояв,