Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

На перше засідання Жан-Батіст ішов з неспокійним серцем. Сангре порадив йому не вдягати свого білого одягу, бо його могли розцінити, як виклик. Отже, він одягнув звичайний костюм, який не відрізнявся нічим особливим. Зустріч проходила в одній з великих зал Сорбони, всій у різьбі та позолоті. Журі сиділо на підвищенні, вчені — в мантіях, священики — в сутанах. Підозрюваного посадили внизу, попереду. З обох його боків стояла стража. Позаду, в два ряди, розташовувалася нечисленна публіка, серед якої Жан-Батіст побачив Флео, який з ним не привітався, отця Плантена в супроводі ще трьох єзуїтів, а також кількох незнайомих людей. Оскільки стояла зима, в залі було досить холодно, і товариство сповіщало про свою присутність кашлем.

Усім було ніяково від того, що вся справа скидалася на судовий процес, хоча такою не була. Мова йшла про наукову експертизу. Належало розібратися не в тому, чи скоїв Жан-Батіст злочин, а в тому, чи справді він проробив усю ту подорож, з якої стверджував, що повернувся. Поряд з цим, те, що могло би бути лише старанним та безстороннім пошуком істини, приймало інший вигляд: кожний розумів, що у разі, коли Жана-Батіста буде проголошено брехуном, він зробиться звинувачуваним, і буде негайно виданий справжньому Правосуддю, яке має інші засоби для здобування визнань.

Отже, все розпочалося під знаком цієї двозначності. Судді попросили «допитуваного» назвати своє ім’я, походження та звання, «якщо він не заперечує». Але тон голови не залишав ніяких сумнівів у тому, що заперечувати цілком неприпустимо.

— Мене звуть Жаном-Батістом Понсе. Батьків своїх я не знаю. Народився у Греноблі, 17 липня 1672 року. Більше трьох років живу в Каїрі, де займаюся ремеслом травника.

Голова подивився в папери, що лежали перед його очима. На одному боці підвищення скрипів пером писець.

— Отже, ви стверджуєте, що дісталися до самої Абіссінії?

— Я не стверджую, месьє голова. Я був там.

— Вам відомо, що до цього дня небагато християн могли похвалитися поверненням з такої подорожі.

— Так, відомо, — сказав Жан-Батіст. — Я цим не хвалюся.

— Але ж ви наполягали на цьому навіть на королівській аудієнції, — сказав другий професор, дуже похилого віку, з пожовтілим обличчям та скрипучим старечим голосом.

— Цю місію мені доручив сам Імператор Ефіопії.

— Знаємо, знаємо, — перервав голова тим тоном, яким погоджуються з твердженнями божевільного в гарячці, — але не будемо зупинятися на загальних заявах. Дайте нам, будь ласка, відповідь на точні запитання, які зараз пролунають. Здається, почати хоче отець Жуійє.

— Месьє, — сказав церковник, доволі молодий чоловік з кістлявим обличчям та з глибокими зморшками в кутах губ, — як зветься місто, де знаходиться резиденція Імператора Ефіопії?

— Гондар, мій отче.

— Як це пишеться?

Понсе промовив слово по літерах. На прохання священика він зробив докладний опис міста, який четверо людей слухали, час од часу дивлячись один на одного та приймаючи дедалі більш насмішкуватий вираз.

— Знаєте ви дона Альвареса?

— Ні, — сказав, трохи подумавши, Жан-Батіст. — Де я мав з ним зустрітися?

— Дон Альварес помер, — сказав голова зі зневажливою посмішкою. — Це був видатний єзуїт, великий та справжній вчений. Він залишив нам звіт про життя абіссінців, коли повернувся після десятирічного там перебування.

— Я прочитав би його з задоволенням, — сказав Понсе.

— Це було б вам корисно, — сказав учений з жовтим обличчям. — Ви дізналися би звідти, що столиця Ефіопії зветься Аксумом, а не… як ви там сказали… Гондаром.

— Ви також дізналися б, — додав молодий церковник, — що інших місць у цій країні немає, народ там живе по селах та обробляє землю, а сам імператор переїздить з місця на місце.

— Пробачте, але ці відомості є застарілими, — скрикнув Понсе. — У країні повно селищ та міст. Гондар було збудовано після вигнання єзуїтів, бо Імператор бажав мати постійний двір і не довіряв людям з Аксума. Насправді, він ішов тим самим шляхом, що й наші французькі королі. За часів Франсуа Першого двір без кінця змінював свою резиденцію, а нарешті зупинився в Парижі, пізніше — у Версалі. Вісник, який повернувся до Франції десять років тому, не міг згадувати це нове місто.

— Ваші пояснення цікаві, — сказав учений. — Тепер стає зрозумілим, як, на основі історії нашої країни, ви збудували собі уявний образ тієї, до якої нібито подорожували.

Жан-Батіст хотів заперечити. Голова перервав сутичку і задав інше питання. По цьому вже добре видно, в якому тоні та дусі відбувалася ця бесіда. Не варто й переповідати всі подробиці, тим більше, що допитування тривало упродовж двох годин.

Підозрілий повернувся проти ночі в супроводі своїх стражників. Сангре чекав на нього з нетерпінням. На столі була пулярка з «Чорного красеня», понад якою здіймалася апетитна пара.

— Ну що? — спитав радник.

— Вони не повірили жодному моєму слову. Усі їхні знання — це знання єзуїтів, які лишили ту країну шістдесят років тому. Під приводом, що вони написали, ніби там нічого не змінилося з часів Цариці Савської, ці дурні вважають, що півстоліття не має жодного значення, і будь-яке твердження, якого нема в їхніх книжках, здається їм казкою.

Жан-Батіст стисло переповів другові зміст засідання.

— Вони також запитали мене, чи відома мені релігія абіссінців. Я сказав, що на таких речах не розуміюся. Один з них поставив запитання так: «Скільки природ Христа визнають священики цього народу?» Я сказав їм, що там мені задавали саме це питання. «Якщо це справді так, і якщо ви відповіли згідно з нашою релігією, — зауважив мені голова, — вони мали віддати вас смерті». «Ні, — сказав я йому, — я нічого не відповідав під одним блискучим приводом, а саме: я не знаю відповіді. Я слабкий у теології, і попросив мені це вибачити. Там моє незнання врятувало мене. Було б дивно, якщо тут воно б мені зашкодило».

— Оце так чудово! Ви билися, як лев, — сказав Сангре.

— Як лев у ямі, в котрого кидають з усіх боків отруєні списи. Чи знаєте ви, що вони заперечують навіть правдивість Мюрада… під приводом, що він має не абіссінське, а турецьке ім’я. Звісно! Адже він вірменин. «То він є вірменином, і Негус скористувався ним, як дипломатом, — зауважив той дурний кюре. — З яких пір послів обирають з представників ворожих країн?» Я хотів йому пояснити. Але він слухати не хотів жодних доводів.

— Вам не слід утрачати надію, — сказав Сангре. — Не здавайтеся їм. Добийтеся м’якого вироку, навіть якщо він буде не на вашу користь. А ми вже попрацюємо на вас. Бо я, принаймні, маю дуже добру новину: герцог де Шартр забажав прочитати рукопис ваших спогадів, який ви віддали мені