Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Алікс де Майє. Наприкінці тижня він думав так: «Я, звісно, не дуже турбуюся про одруження, але віддав би все на світі, щоб підкорити це розлючене дитя». Нажаль, він був уже не серед тих сільських дітлахів, що розставляють пастки на кролів, а донька консула була не сільським дівчиськом, яке хапають без жодних церемоній. З нею спочатку треба було одружитися, а він не хотів. Викручуючись на всі лади, аби обійти безмовні пропозиції батька, дю Руль не відмовлявся від пошуку способу провести з дівчиною кілька приємних хвилин до від’їзду, нічого їй не обіцяючи. Він спостерігав за нею, та, потроху, виробив собі план дій. Коли месьє де Майє підтвердив йому призначення послом, дю Руль уже був певний, що мадемуазель має на серці якусь приховану пристрасть, яка для неї робить одруження не менш небажаним, ніж для нього самого. Розпусника це задовольнило, і він вирішив, що кохання до іншого — а месьє Масе, який зробився його союзником, незабаром просвітив, до кого саме, — могло підштовхнути її цілком віддатися бажанням, про які він знав, що вони сильні, отже, він, як чоловік досвідчений, зуміє скерувати їх на себе.

По кількох днях сидіння в кімнаті через припадок Алікс знов вийшла на люди. Дю Руль задовольнявся тим, що постійно переслідував її своїми поглядами. Месьє де Майє, щасливий через таку увагу, вдавав, що нічого не бачить, і не припиняв, натомість, сварити доньку за недбалість та холодність до гостя. Алікс або не розуміла цих докорів, або знала, до якої міри її природна врода, хвилясте волосся, що майже вільно падало на плечі, простий одяг, здоров’я, яким попри всі розмови про хворобу дихало її тіло, збуджують почуття галантного молодика. А чи було їй відомо, як красномовно її холодність та недовіра видають те переживання, яке дю Руль палко бажав звести до його витоків, тобто перетворити на плотські бажання та пристрасть?

Виходячи з кабінету консула, новоспечений посол побачив Алікс, яка йшла сходами, і попрямував за нею до музичного салону. Вона зробила вигляд, що поспішно бере з клавесину партитуру.

Дю Руль навіть не завдав собі клопоту якось зобразити увагу до цього зайняття; він підійшов до дівчини та зупинився просто перед нею:

— Я маю добру новину для вас, — сказав він, так близько присунувшись до неї, що вона відчула на своєму лобі його подих. — Я їду звідси.

— Але… це прикро.

Вони ще ніколи не розмовляли наодинці.

— Вам дійсно шкода?

Алікс не відповіла, і, поки плинула ця мовчазна хвилина, відчула, як у ній відбулася стрімка та глибока переміна. Цей чоловік поруч із нею, у салоні, так далеко від дверей, переривчастість її дихання, її рум’янець… Тут раптом вона згадала ніч, коли за нею стежили, переслідували, свій зламаний підбор, гавкання собак. Потім, так само несподівано, перенеслася у вільні години в Гізі: відчула легкість клинка, міць коня та шум пістолетного пострілу. Тоді дівчина підвелася та відповіла на виклик.

— Чого ви хочете? — спитала вона, не зводячи з нього синіх очей.

— Хочуть за мене, — відповів дю Руль. — А я не хочу. Не більше, ніж ви. Ми не одружимося.

— Здається, таке рішення вам до вподоби.

Він підійшов ще ближче. Вона не відступала, і хвилювання, яке викликала в ній ця така відчутна постать, походило вже не від страху.

— Це не просто моє рішення, — сказав він, — я про це знаю.

— Про що саме?

— Про те, що я хочу залишитися вільним, і що ви не вільні.

— То що з того?

— Забудьмо про одруження. Продовжуйте кохати, і залишимо собі…

Вона не опускала очей.

— …насолоду, — завершив він, упиваючись у її губи, які вона не вміла відсторонити так швидко, як було б можна.

Хтось пройшов передпокоєм. Алікс, цілком володіючи собою, з досить природним виглядом повернулася на своє місце поруч з клавесином. Дю Руль усівся в іншому куті салону. Увійшла мадам де Майє, і, побачивши разом обох наречених, дуже зраділа — бо шановна пані цілком поділяла думки чоловіка. Вона запросила їх пройти разом з нею за стіл для вечері.

Під час їжі бесіда пожвавлювалася лише консулом, який розповідав, що пишуть у газетах.

— Щодо Понсе, — сказав він, звертаючись до дружини, — ви, звичайно, пам’ятаєте, його — той аптекар…

Месьє Масе і дю Руль скоса подивилися на Алікс.

— …цей невіглас побажав зустрітися з Королем. І зустрівся. Його Величність був надто обачним, щоб піддатися омані. Нахабу було заарештовано, і тепер він чекає суду.

Не послідувало жодного руху, не пролунало жодного зітхання, жодного слова, яке могло б щось видати. Алікс перебувала на березі ріки, у Гізі, і чогось чекала біля смуги очерету. Сила, якої вона набула за ці короткі дні, ретельно приховувалася. Після повернення все відбувалося так, немов вона не переживала цих годин свободи. Вона бігала від дю Руля, принижувалася до цієї ролі спочатку переляканої, а потім розлюченої дівчинки. Усе це було тому, що вона чекала Жана-Батіста, і обіцяла нічого не видавати. Та ось їй повідомили про його ув’язнення. Тепер належало діяти, і насамперед — перетворити свою свободу на зухвалість, а волю — на міць, щоб не боятися нічого, ні самої себе, ні інших, і подолати всі перепони.

Трохи за північ вона прослизнула до кімнати шевальє дю Руля, який чекав на неї.