Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Мушу зізнатися, мені дуже приємно познайомитися з представницею такого рідкісного виду, – зараз його голос не був таким владним, як коли він виносив мені вирок.

– Здається, при першій нашій зустрічі вам було набагато приємніше мене стратити, ніж познайомитися, – нагадала я. Лілі стримано пирснула.

– Так, це було прикре непорозуміння, – трохи знизивши голос, сказав чоловік, а потім, піднявши підборіддя, продовжив: – Зараз ми з усім розібралися і не залишилося ніяких неясностей. Хочу зазначити, що маг промишляв у багатьох країнах Європи і ніде не був виявленим. Ніхто й не здогадувався про його злочини проти родин сфарів. Зізнаюся чесно, діяв він дуже майстерно та грамотно. Але зараз не про це, – хитнув він головою і широко посміхнувся наскрізь фальшивою посмішкою. – Нині про хороше. Вас, Віталіно, цілком виправдано.

– Дякую, – прозвучало трохи зневажливо, але маг не помітив або вдав, що не помітив.

– Як і твоїх батьків, Ліліє. Щодо тебе… – театральна пауза. – З тебе так само знімаються всі звинувачення. Хоча дехто й наполягав на покаранні. Ти порушила чимало законів, але я запевнив старійшин і радників, що надалі ти будеш розсудливішою.

Що цікаво, коли він звертався до Лілі, його тон повністю змінювався. Реджі не вдавав із себе добродушного дядечка, нещиро посміхаючись чи підлизуючись. Натомість у його очах мелькав холод і стримуване невдоволення.

– Дуже вдячна, – якби сарказмом можна було вбивати – маг був би вже мертвий. При цьому посмішка відьми нічим не поступалася тій, що обдаровував головний старійшин мене.

– Що ж, раз з цим ми розібралися, тоді... – він завагався, підбираючи правильні слова для наступної промови, але я і так знала, про що вона буде. – Віталіно, знаю, вам довелося багато чого пережити, і це вкрай не справедливо, що від вас була прихована справжня природа. Але тепер ви маєте шанс пізнати цей світ і ваші здібності. Звісно ж, ми цілковито вам у цьому допоможемо.

– Як мені повідомили, – копіюючи його офіційний тон, почала я, – інформація дуже цінний актив, і особливості дару кожного окремого виду сфара між іншими видами не поширюється. То як ви збираєтеся допомогти мені, якщо у вашому ковені немає жодної банші? А ви й поготів необізнаний в тонкощах моєї сили.

– Звичайно, – неохоче визнав маг. Цього разу посмішка натягалась на обличчя з великими труднощами. – Але справа не тільки в інформації, а й у захисті. Не ображайтесь, але ви ненавчені, а значить, перебуваєте в небезпеці.

– Останнім часом уся небезпека для мене походила саме від вас і вашої варти, – посміхаючись, зауважила я.

Реджі різко видихнув, потім поволі вдихнув. Він потягнувся до шиї і послабив вузол своєї страшенно дорогої краватки. Я спостерігала за всім цим з цікавістю, а Лілі зі щирою зловтіхою. Маг не був дурний, але як правильно помітила дівчина – втрачати такий цінний екземпляр не хотів. Тож і принижувався тут переді мною: тонко натякаючи, умовляючи.

– Я зрозумів вашу позицію, – уже без посмішки сказав він. – Якщо ваша думка зміниться або знадобиться допомога – наші двері завжди відчинені.

– Матиму на увазі, – єлейним голосом відповіла я.

Я все ще пам'ятала всі привілеї, які дає вступ до ковена. Як пам'ятала й недоліки. Але річ була в іншому. На перший план виходила на диво дитяча образа: вони мені не повірили. А Лілі повірила. І захистила. Вона звичайно не подарунок, але у цих хлопців у дорогих костюмах стільки лицемірства, пожадливості та любові до влади, що боюсь їх шафи ломляться від скелетів. А я не хочу бути черговою розмінною монетою чи безвольною маріонеткою в руках цих «політиків».

Виходили з кабінету ми мовчки. Лілі задоволено усміхалася, хоч це більше нагадувало оскал. Коли ми спустилися з другого поверху і попрямували довгим коридором до виходу, одна з дверей відчинилася. Спершу з'явився один чоловік. Здається, я вже навчилася розпізнавати вартових. Нехай вони не носили форму або інших відмітних знаків, але виглядали все одно якось по-військовому. Цей хлопець був підкачаний, з короткою стрижкою, одягнений у цивільне: сіра футболка та темні джинси. Потім з дверей вийшли ще двоє: другий вартовий та Етьєн. На руках у мага красувалися наручники. Хоч і виглядали вони точно як людські, але якщо придивитися – можна помітити різнокольоровий перелив енергій. Лілі ледь сповільнилася, але продовжила йти їм на зустріч, стежачи за чоловіком з холодною байдужістю. Я йшла з іншого боку стіни, не бажаючи наближатися до місцевих служителів закону та недавнього ворога.

Коли ми порівнялися з трійкою чоловіків, Етьєн, з властивою йому гнучкістю і спритністю змії, різко сіпнувся вправо і опинився прямо перед лицем Лілі, перегородивши їй шлях. Моє серце пропустило удар, перш ніж я зрозуміла, що небезпеки немає. Відьма з тією ж відчуженістю дивилася на мага, тільки тепер з дещицею інтересу в очах. Щоправда, інтерес цей був якимсь не щирим, скоріше глузливим. Якби в байці Крилова слон несподівано зупинився і глянув на маленьку шавку – не тому, що її гавкіт має хоч якесь значення, а просто цікаво, що вона зробить.

Вартові, що схопили мага з двох боків, збиралися його відсунути з дороги, але Лілі ледь помітно махнула головою, і ті відступили. Не розриваючи зорового контакту, вона підняла брови, питаючи «І що далі?».

– Єдина моя помилка – що не вбив тебе. Адже я знаю, помста найсильніший мотиватор. Особливо кровна помста. Але як у вас кажуть: «За що боровся, на те й напоровся», – сумно усміхнувся Етьєн.