Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Та-та! Та-та! Чи нема у вас передати що-небудь вашим друзям у Вічних тропіках?

Потім він підсмикнув другу підтяжку, пройшов на прову, і через три чверті години його посудина знову здавалася блідим блакитнуватим смолоскипом удалині.

Так, це була помилка, Пітерсе,– оті мої необережні слова. Либонь, я ніколи не перестану каятись у них. Якби я тоді придержав язика за зубами, я переміг би головного забіяку тверді небесної!

Та я трохи відхилився від головної теми своєї розповіді; повернуся, отже, до початку. Тепер ти розумієш, з якою швидкістю я мчав. Помчавши отак років з тридцять, я почав трохи непокоїтись. О, то було досить приємно: стільки відкрить дорогою; але все-таки ставало тоскно, ти розумієш? До того ж мені хотілося куди-небудь пристати. Я зовсім не мав наміру мандрувати вічно! Спочатку мені подобалася ця відстрочка, бо я потерпав, що можу потрапити в надто гаряче місце, але під кінець мені вже здавалося, що краще причалити хоча б і до... ну, куди завгодно, аби лиш скінчилася ця невідомість.

І ось одної ночі – там завжди була ніч, якщо тільки я не пролітав повз яку-небудь зірку, що заливала всесвіт своїм полум’ям і сяйвом, хоч я неминуче залишав її позаду вже через одну-дві хвилини і знову поринав у темряву на добрий тиждень. Зірки розташовані зовсім не так близько одна від одної, як нам здається... Та про що це я?.. Ага, отже, одної ночі, пролітаючи по небу, я помітив довжелезний ряд мерехтливих вогників на далекому обрії. Як тільки я почав наближатися до них, вони стали пухнути й рости і зробилися схожі на величезні печі.

Я сказав собі:

– Їй-бо, прибув нарешті! І, здається, зовсім не в рай, як і слід було сподіватися.

Тут я зомлів. Не знаю, чи довго я лежав непритомний, але, мабуть, минуло чимало часу, бо коли я отямився, темрява вже розвіялась, все навколо було осяяне яскравим сонячним світлом і так легко дихалось м’яким запашним повітрям.

Переді мною простягався чудесний світ – осяйний, прекрасний, чарівний край! Те, що мені видалося за печі, насправді були брами заввишки на добрі милі, брами, зроблені з коштовних самоцвітів; прорізано їх було в стіні зі щирого золота, що тягнулася на всі боки без кінця й краю. Я попрямував до одної з цих брам, схожої на будинок у вогні. Тут я помітив, що все небо чорніє мільйонами людей, які простували до тієї самої брами. Який рев зчиняли вони на льоту! Навкруги все густо кишіло людьми, як мурашками,– я думаю, їх було кілька мільярдів.

Я спустився. Мене понесло до брами разом з юрбою. Коли надійшла моя черга, головний клерк діловито спитав мене:

– Ну, швидше! Звідки ти?

– Із Сан-Франціско,– відповідаю йому.

– Сан-Фран... що? – каже він.

– Сан-Франціско.

Він спантеличено почухав голову, а потім питає:

– Це планета?

Їй-бо, Пітерсе, і треба ж таке бовкнути!

– Планета? – кажу я.– Це місто! І мало того, це одне з найбільших, найпрекрасніших і...

– Годі, годі! – каже він.– Розмовляти тут нема часу. Міста нас не цікавлять. Звідки ти, в загальному розумінні?

– О, – кажу я,– вибачте! Запишіть мене – з Каліфорнії.

Я знову завдав йому клопоту, Пітерсе! Він розгубився на мить, а тоді каже гостро й роздратовано:

– Я не знаю таких планет. Це що – сузір’я?

– О господи! – вигукнув я.– Сузір’я, кажете ви? Та ні, це штат.

– Чоловіче, нас тут не цікавлять штати. Чи скажеш ти мені нарешті, звідки ти взагалі, в широкому розумінні,– ясно?

– О, тепер я зрозумів вашу думку,– кажу я.– Я з Америки, із Сполучених Штатів Америки.

Пітерсе, ти не повіриш, але й це не допомогло. Хай буду я устриця, коли це не так. Вираз його обличчя анітрохи не змінився,– достоту, як мішень після стрілецьких змагань міліції.75 Він звернувся до молодшого клерка та й питає:

– Де це воно – Америка? Що це таке – Америка?

Молодший клерк поквапливо відповідає:

– Такого світила немає.

– Світила? – озиваюсь я.– Ну, що ви таке кажете, юначе? Америка – не світило. Це країна, материк. Її відкрив Колумб. Гадаю, про нього принаймні ви чули що-небудь? Америка... ну, добродію, це Америка...

– Замовкни ти! – каже головний клерк.– Відповідай коротко і ясно: звідки ти прибув?

– Ну,– кажу,– я вже не знаю, що й говорити, хіба що спробувати оптом і сказати, що я із світу.

– О! – зрадів він.– Це вже на щось схоже. Із якого ж світу?

Пітерсе, тут уже він загнав мене на слизьке! Я спантеличено витріщився на нього, клерк роздратовано – на мене, а потім він як скипить:

– Швидше, швидше: який світ?

Я кажу:

– Ну, світ, звичайний світ.

– Світ! – каже він.– Гм... Та їх мільярди!.. Хто там далі?

Це означало, що я повинен відійти. Я так і зробив, а на моє місце прискакав якийсь блакитний чоловік, що мав сім голів і тільки одну ногу.

Я пішов прогулятись. Тоді тільки я й звернув увагу на те, що всі міріади людей, які кишіли біля цієї брами, були точнісінько такі, як це створіння. Я спробував знайти серед них хоч одного знайомого, але якраз на ту пору знайомих не знайшлося. Подумавши як слід і зваживши все я потихеньку пробрався знову до брами, вже зовсім знітившись.

– Ну? – питає головний клерк.

– Що ж, добродію,– кажу я зовсім покірпенько,– я, здається, не знаю, з якого я світу. Але ви можете судити ось із чого: це той світ, що його спас спаситель!

Почувши останнє слово, він нахилив голову, а тоді тихо промовив:

– Світів, що він їх спас, стільки, скільки брам у небесах,– ніхто не може їх злічити. В якій астрономічній системі твій світ? Можливо, це допоможе нам.

– Це та система, в, якій є Сонце, і Місяць, і Марс...

Він хитав головою при кожній назві, бо навіть і не чув про них,– уявляєш?

– А Нептун, і Уран, і Юпітер...

– Стривай,– каже він.– Помовчи хвилинку! Юпітер... Юпітер... Здається,