Читати книгу - "Реальна загроза"

На планеті вже почалися святкування з приводу перемоги, проте наш флот не припиняв атак на ворога, який уже не думав про аґресію, а мріяв лише про одне — врятуватися. У своєму зверненні до народу Ютланда та Збройних Сил батько заявив, що ми маємо завдати тяньґонцям повної й остаточної поразки — як застереження всім потенційним аґресорам, що нишком гострять на нас зуби. Ця позиція здобула цілковиту підтримку з боку громадськості та військових.

Одночасно з цим по всім доступним каналам зв’язку супротивникові було висунуто ультиматум з вимогою безумовної капітуляції. В разі непокори наше командування погрожувало повним знищенням.

У перші години після ультиматуму ніякої реакції не було, але за деякий час під безперервними атаками наших сил тяньґонці переконалися, що ми не збираємося так просто відпускати їх. Елементарні розрахунки свідчили, що при збереженні наявної динаміки втрат шанси на порятунок мала лише мізерна частина флоту.

Попервах дезертували окремі кораблі — стрімкими ривками вони вилітали за межі свого угруповання, на частоті позивних сповіщали про капітуляцію й розпочинали гальмування. Декотрі з таких кораблів підбивали свої ж, але щогодини дезертирів ставало дедалі більше, а згодом почали здаватися цілі бриґади й дивізіони. Та знов-таки — через велику швидкість ми мусили чекати ще кілька днів, поки кораблі вповільнять свій рух настільки, щоб на них можна було висадити космічних піхотинців з призовими командами. А тим часом на ще незаселених островах у Західному океані будували табори для військовополонених — процедура їх репатріації передбачалася тривала, а тримати людей у космосі обходилося набагато дорожче, ніж на поверхні планети. До того ж ютландський уряд не збирався задарма годувати тяньґонців, їм належало відробляти свій хліб. Тому для таборів обирали острови зі сприятливими природними умовами для вирощування вуховерту.

Елі прокоментувала це так:

— Летіли за ендокринолом, то нехай ним подавляться. І нашим армійським нарешті буде чим зайнятися. Правда, не думаю, що вони зрадіють ролі наглядачів на плантаціях…

Проте далеко не всі тяньґонці збиралися здаватися. Деякі кораблі здійснювали самовбивчі занурення й гинули вже в апертурі, інші й далі сподівалися на порятунок. Але тепер, коли половина недобитого ворожого флоту віддала перевагу полону перед смертю, у решти майже не залишалося шансів.

Проте ми — маю на увазі нашу команду — в полюванні за втікачами участі не брали. Для нас війна вже практично скінчилася. Коли стало ясно, що тяньґонці відмовились від наміру атакувати Ютланд, батько провів нараду Ґенерального Штабу, на якій присутні одностайно погодилися, що з військового, політичного та морального погляду було б великою помилкою залишати Угруповання Планетарної Оборони осторонь бойових дій. А оскільки його кораблі не мали емітерів, то було вирішено провести тимчасову ротацію особового складу — „планетарні“ перейшли на судна Зоряного Флоту, а ми, „зоряні“, стали до бойового чергування поблизу Ютланда… Хоча яке там „бойове чергування“! Нас просто відрядили до орбітального санаторію — відпочивати, розслаблятися і на безпечній віддалі спостерігати за завершальною фазою війни.

Принц Ґоран, хоча й міг наполягти на продовженні своєї участі у війні, таки вирішив не качати права і склав з себе обов’язки командира ударної групи. Заявивши, що виконав свій обов’язок перед пам’яттю сестри, він навіть зняв адміральський мундир і перевдягнувся в цивільне. Ми попрощалися з ним на Станції-Один, а потім наш „Оріон“ вирушив до „тіньової зони“, де для обміну командами зустрічалися кораблі Зоряного Флоту та Планетарної Оборони.

Нам на зміну було призначено екіпаж командора Михайленка — того самого колишнього лейтенанта з „Маріани“, старшого пілота бунтівної Четвертої літно-навіґаційної групи, яка разом з десантниками брала участь у захопленні фреґата. Михайленко та його хлопці постраждали через зраду Ґарсії — утім, жодних звинувачень проти них не висунули і навряд чи всерйоз підозрювали у співучасті, але про всяк випадок вирішили перестрахуватися й відрядили їх служити в Угруповання Планетарної Оборони.

Я вже давно не почував ворожості ні до Михайленка, ні до інших заколотників, та неприємний присмак після тих подій все-таки залишився. Суто по-людськи я не міг забути й повністю простити паскудну сцену на містку „Маріани“, постріл у мене з шокера і триденне ув’язнення у власній каюті. Тому стосунки між нами ніяк не можна було назвати теплими та дружніми.

Я особисто провів Михайленка до рубки керування і сказав:

— Що ж, колеґо, бажаю тобі удачі. Заробляй капітанський чин і місце в Зоряному Флоті. Але май на увазі: якщо дозволиш підбити мій корабель, я доберусь до тебе і в пеклі.

Він стримано посміхнувся:

— Все буде нормально, капітане, не турбуйся. До пекла я не поспішаю, робити мені там нічого. А от спровадити туди недобитих тяньґонців — це я залюбки. В мене аж руки чешуться…

Як і годилося капітанові корабля, я останнім покинув „Оріон“ і перейшов на борт есмінця „Сан-Себастьян“, де на мене вже чекала вся команда. Оскільки обмін екіпажами відбувався на самій межі „тіньової зони“, решту шляху до Ютланда нам належало пройти без занурення, на термоядерних двигунах. Цю роботу я доручив Томові з Кончітою, які з усіх пілотів „Оріона“ найменше часу провели на бойових постах, лише іноді підміняючи Елі або Кортні.

Головний старшина Маковський від імені групи картярів та шахістів нарешті звернувся до мене з проханням дозволити їм що-небудь міцніше за малоалкогольне пиво. Я дав добро на гарну пиятику, поширивши свій дозвіл на всіх вільних від вахти членів команди. А в офіцерській кают-компанії ми влаштували невеличкий бенкет з шампанським з нагоди вже завершеної для нас війни.

Саме на цій вечірці я вперше помітив відсутність Кортні Прайс. І згадав, що востаннє бачив її, коли „Оріон“ ще стояв на приколі біля Станції-Один; а під час короткого перельоту до місця зустрічі з „Сан-Себастьяном“ оператом занурення була Бекер.

Охоплений неясними підозрами, я не