Читати книгу - "Квентін Дорвард"

— Пане де Кревкер, — сказав Квентін, — моя сім’я…

— Ні, я зовсім не про сім’ю кажу, — перебив його граф, — а про ранг, про майно, високий сан і таке інше, що відокремлює людей різних станів. Щодо народжений [???], то всі люди походять від Адама і Єви.

— Пане граф, — повторив Квентін, — мої предки, Дорварди з Глен-Гулакіна…

— Авжеж, — сказав граф, — коли твої предки старіші за Адама, то нема більше про що й говорити! На добраніч!

Він осадив свого коня, чекаючи, поки до нього під’їде графиня, якій, коли це тільки можливо, його натяки й поради, хоч і доброзичливі, були ще неприємніші, ніж Квентінові. А Квентін, їдучи далі, бубонів до себе: «Холодний, зухвалий, зарозумілий себелюбець! Хотів би я, щоб перший шотландський лучник, який націлиться на тебе з свого аркебуза, не відпустив би тебе так безкарно, як я тепер!»

Увечері подорожні приїхали до міста Шарлеруа, на річці Самбрі, в графстві Ено, де Кревкер вирішив залишити графиню Ізабеллу, яка від пережитих хвилювань й утоми, а також від п’ятдесяти льє безперервного пробігу, від неприємних почувань, з усім цим пов’язаних, була просто нездатна їхати далі без риску для здоров’я. Граф доручив її, в етапі повного виснаження, піклуванню настоятельки цістерціанського[213] монастиря в Шарлеруа, благородній дамі, родичці обох сімей — де Кревкер і де Круа, на розсудливість якої він міг цілком покластися.

Сам Кревкер зупинився тільки для того, щоб наказати начальникові невеликого бургундського гарнізону, який буз розташований в місті, бути насторожі. Крім того, він призначив на весь час перебування графині Ізабелли де Круа в монастирі почесну варту, офіційно — для її безпечності, а в дійсності, мабуть, для того, щоб не дати їй потай утекти звідти. Наказавши гарнізонові добре пильнувати, граф послався на чутки про заколот у Льєжському єпіскопаті. Але він вирішив сам відвезти герцогові Карлу страшну звістку про заколот у Льєжі і вбивство єпіскопа з усіма його жахливими подробицями. Тому, роздобувши свіжих коней для себе й свого почту, він поїхав одразу далі, поклавши собі не зупинятися аж до самої Перонни. Квентіна Дорварда він повідомив, що бере його з собою, причому, глузуючи, просив вибачення за те, що розлучає його з таким чудовим товариством. Крім того, він висловив надію, що такому справжньому рицареві і відданому прихильникові дам буде приємніше подорожувати при місячному світлі, ніж спати, як то роблять звичайні смертні.

Квентін, уже й так засмучений неминучістю розлуки з Ізабеллою, дуже хотів відповісти на глузування справжнім викликом. Але певен, що граф тільки посміється з його гніву і відповість зневагою на його виклик, — вирішив чекати слушнішого випадку, коли він зможе поквитатися з цим гоноровитим паном, який, хоч і з інших причин, став для нього майже такий ненависний, як сам Арденський Вепр. Тому він погодився на пропозицію Кревкера, від якої все одно не міг відмовитися, і вони дуже поспішно рушили шляхом від Шарлеруа до Перонни.

Всі хитрощі людей майстерно зшито,

Але в шитві завжди недолік є:

Герой чогось тікає від собаки,

Розумний так поводиться, що сором

Безглуздому дивитися на це,

А ваш мудрець, хвалений над усіх,

Так тонко в’є мережані тенета,

Що часто сам заплутується в них.

Квентін протягом першої частини подорожі боровся з гострим сердечним болем, що його відчуває юнак, коли розлучається, може, назавжди з тією, яку кохає. Нетерпіння Кревкера, що бажав якнайшвидше переказати сумні новини, підганяло їх, і вони мчалися родючими низинами Ено під лагідним сяйвом яскравого й пишного повного місяця в час осіннього рівнодення. Місяць лив своє жовте сяйво на багатющі й родючі пасовища, ліси й поля, з яких цієї світлої ночі селяни звозили достигле жито: такими працелюбними фламандці були вже в ті часи. Чудове сяйво посріблило блискучу поверхню численних річок, по яких, не зустрічаючи порогів і вирів, линули білі паруси торговельних суден повз мирні села, веселі й чепурні, що свідчило про достаток і добробут їх мешканців. Місяць освітлював і феодальні замки баронів та рицарів, оточені глибокими ровами, зубчастими мурами й високими баштами (рицарство Ено славилося серед дворянської знаті Європи); його сяйво лилося і на високі дзвіниці численних монастирів удалині.

Проте все це багатство краєвиду, що так відрізнялося від пустинної й дикої природи батьківщини Квентіна, не могло відвернути його від сумних думок. Серце юнака залишилось там, у Шарлеруа, і протягом усієї подорожі він тільки й думав про те, що кожен крок віддаляв його від Ізабелли. Він намагався пригадати кожне її слово, кожний її погляд, і, як часто трапляється в таких випадках, враження від цих спогадів було навіть сильніше за саму дійсність.

Нарешті, коли минула холодна година півночі, страшенна втома після двох майже безсонних діб почала перемагати Квентіна, незважаючи на все його кохання й журбу, звичку до всяких фізичних вправ і виключну природну жвавість та витривалість. Думки його робилися менш чіткими й перепліталися в голові з якимись тьмяними уявленнями й образами; всі почуття ніби завмерли. Дорвард тільки тому не впадав у забуття, що, відчуваючи небезпеку, яка загрожувала йому, коли б він заснув, сидячи на коні, докладав відчайдушних зусиль, щоб не заснути мертвим сном. Ця боязнь упасти з коня або звалитися куди-небудь разом із ним підбадьорювала його на мить, але за хвилину чарівний, залитий місячним сяйвом краєвид знову зникав із його затуманених очей, і він майже падав із сідла. Помітивши, в якому стані юнак, граф де Кревкер наказав двом своїм слугам їхати по обидва боки від Дорварда, тримаючи його коня за поводи, щоб не дати вершникові впасти. А коли, нарешті, вони доїхали до міста Ландресі, граф, співчуваючи юнакові,