Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Розбишака стояв настільки далеко від столу, наскільки дозволяло приміщення, і дивився кудись убік. Інколи він п’ятірнею пригладжував масне своє волосся, відкидаючи його назад. Цей жест не залишився поза увагою Кевіна, і раптом він помітив дещо цікаве: тату на зап’ястку Розбишаки як дві краплі води було схоже на тату, що він бачив на зап’ястку мертвої дівчини. Цієї Шкури.

Так чи інак, усі інші перебували в доброму гуморі. Тим паче що розляглися чутки, ніби на вечерю всім дадуть по піці. У загальній веремії веселощів, що охопили хлопців, Джаспер, переплутавши, поліз до сигмовидної кишки замість дна матки. А Червона Квасоля, дочекавшись, поки не дивиться Командор, дістався склепіння піхви, яким жартома й дав ляпаса Китові мол. Усі зайшлися реготом, усі, крім Розбишаки.

Тієї ночі, наодинці з Розбишакою, Кевін спробував пояснити свою загальну теорію про батьків. Почав з питання: «Знаєш, що таке маніакально-депресивний синдром?»

Розбишака не відповів, отож Кевін повів далі: «Мені здається, що мама й татко самі підштовхнули мене до того, щоб я їх водив за носа». Рука його знала своє діло напам’ять. Постійний потік «крапка-тире крапля-тире-крапка-крапка» ні разу не припинявся, поки Кевін наводив аргументи на користь цієї своєї заяви. Малою дитиною, говорив він, варто було лише сходити не в штани, а в туалет, і батьки розсипаються в похвалах. А бо ж гахнешся головою чи прокинешся серед ночі від кошмару — і від тебе не відходять і на крок, жаліють, панькаються як з писаною торбою. І ти купаєшся в їхніх жалощах і побиванні. Але що старшим ставав Кевін, то важче виходило удостоїтися від батьків уваги. Тепер мало було принести додому відмінну оцінку за контрольну чи іспит. Чи, навпаки, незадовільну. Тепер, хай які події відбувалися в його житті: гарні чи прикрі, вони навряд чи служили підставою для відгуку з батьківського боку.

І так було не лише з ним. Бо серед своїх приятелів та знайомих Кевін запримітив одну тенденцію: що менше батьківської уваги їм випадало, то вагомішими ставали їхні злети та падіння. Аніяка звитяга не була тепер достатньо втішною. Аніяка поразка — надто вже принизливою. Всі знайомі хлопці та дівчата обернулися на гротескні карикатури на самих себе. Хлопці, які раніше всіх смішили-веселили, перетворилися на просто нікчемних фіґлярів і кривляк. А дівчата, котрих іще недавно ти вважав за миловидих, якось надто швидко обернулися на вередливих королев краси.

Кевінові батьки були не кращими. Своєю байдужістю вони штовхали його на те, щоб будь-яку проблему роздмухувати до масштабів стихійного лиха чи переламного кризового моменту, перш ніж зважати на неї. Кожен успіх Кевін мусив роздимати просто-таки до гігантського розміру, перш ніж вони його помітять. Через батьків усе його життя обернулося на потворну карикатуру. Позаяк для них середини не існувало. Як і не існувало такого поняття, як «задовільно» чи просто «нормально». Так він став і ненормальним.

Розбишака знай собі все мовчав. А в палаті було аж так темно, що Кевін не міг сказати напевне: спить той чи ні. Ну, й нехай. Це не надто вже й важливо: спить той чи не спить. Кевіну треба було виговоритися.

Тож він розповідав далі: «Я ухвалив рішення, вперше в житті, бути скрізь справжнім «відмінником». Заради додаткових кредитів підніму криву успішності, стану справжнім підлабіабузником, ба навіть у траханні я буду попереду всіх».

На завершення, коли власне вже виговорився, Кевін наважився на сповідь: «Бачив отих малят, біля воріт у клініку?» І відтак розказав про Мінді Тейлор-Джексон. Розкрив правду про «порш». І нарешті видав: «Одне з цих малят моє».

Вслуховуючись у тишу, Кевін чекав на відгук. Сподівався, що Розбишака переб’є його, а може, й змінить тему розмови. «Принаймні одне, — сказав він. — Якби ти мав бінокль або, краще вже, телескоп, ти б помітив немовля, схоже на мене».

І Кевін розповів про них з Мінді. Про те, що вони одне одного кохали. Як йому краялося серце щоразу, коли її відправляли народжувати до якогось пологового будинку. І Мінді, думає він, зараз за ним скніє.

І листи його мами свідчать про те саме. Мама писала, як Мінді на «порші» на колесах із хромованими шпицевими дисками, наче очманіла, ганяє стрімголов містом. Потайки від усіх вони з Мінді розсудили, що з двадцятьма тисячами баксів вони змогли б почати нове життя разом.

Розбишака вирячився на Кевіна й ошелешено спитав: «Виходить, ти — татусь?»

Кевін кивнув головою. При тому, що його рука з указкою без упину посилала крапки-тире, він розповів про своїх близнюків, які мають народитися за два-три місяці, і роз’яснив: «Ось і виходить, що мені не можна тут нидіти аж до того, як виповниться вісімнадцять».

Розбишака посміхнувся, мовляв: «Хай тобі грець!» І додав: «Якщо вже пішла така пиятика…»

Кевін чекав. Він аж зрадів, що Розбишака не спить.

А той засміявся пошепки. Беззбройним і топи-кригу сміхом. «Хочеш — вір, а хочеш — ні, але я-таки “гомо”». Він почухав потилицю. «Але це зовсім не те, що ти думаєш». Знову ж таки по складах, щоб дійшло, він мовив: «Я — дів-чи-на!»

За словами Командора, Шкура була лесбійка. Він усе ще називав її «Бетсі». Він дратувався й лаявся, твердячи, що вона згрішила занадто багато та по-всякому, аби Господь зволив прийняти її. Батьки Бетсі пожертвували її тіло клініці, бо вони хочуть спасти її нечестиву душу. Кевін підозрював, що в цій історії ще дещо криється, а от що… Командор — ані пари з вуст.

Він підозрював, що тут замішана помста. Навіть у тьмяному світлі підвалу він бачив, що на тілі Шкури були ямки, у вухах і язику, в