Читати книгу - "Скоґландія"

Тим часом сонце вже забарвило небосхил у теплі вечірні тони, хвилі, тихенько шурхочучи, накочувалися на берег, відкочувались і ніби всмоктували в себе пісок, а вгорі спокійно, розпростерши крила, кружляли чайки.

Лоцманська хатина погідно дрімала собі у надвечірньому світлі. Ярвен з першого погляду зрозуміла, що про хатину вже багато років ніхто не дбає: фарба на дерев’яних брусах, колись золотаво-жовта, пооблуплювалась, а те, що було невеличким, однак старанно доглянутим палісадником, захищеним від колючих морських вітрів кам’яним муром, знов поглинула дика природа. Лише то тут, то там із плетива бур’янів — полину, вівсяниці та жовтої заячої капусти, що справіку владарювали на цьому узбережжі й тепер знову відвоювали його в людей, — чужими сиротами ще виглядали кілька троянд, сокирки та нагідки.

А над усім цим стояв важкий дух приморських ромашок. З боку фронтону над хатиною здіймалася лише одна-однісінька сосна; її крону прорідили численні весняні буревії, а стовбур так прогнувся, немовби дерево бажало засвідчити хатині — хоч і досить незграбно — свою повагу.

Перед хатиною на сходах, до яких від моря вела вузенька зацементована доріжка, стояла жінка: голова гордо піднесена, сама висока й навіть у своїй знемозі велична.

— Мамо! — скрикнула Ярвен і кинулася їй в обійми. — Ох, мамо, матусю! — І вже не годна була стримувати сліз.

Жінка притисла дівчину до себе так, ніби вже не хотіла відпускати її від себе ніколи-ніколи. Потім Ярвен відчула, як на потилицю їй скрапують сльози.

— Ти ж мене до нитки змочиш! — прошепотіла Ярвен мамі в плече.

Мама пригорнула її ще міцніше.

— Дарма, доню! — прошепотіла вона. — Дарма!

Аж багато згодом, коли Ярвен наплакалась і наридалася так, що нею вже почало тіпати, — від радощів і полегкості, адже всі страхи минули, але водночас трохи й від стурбованості, адже в ній помалу прокидалося усвідомлення того, що тепер уже ніколи нічого не буде так, як було досі, все її життя, — коли в маминих обіймах вона нарешті заспокоїлась, а тоді висякала носа й утерла сльози, то вперше побачила свого дядька, короля.

Упізнала вона його не по королівських шатах; обличчя в нього було сіре від перевтоми, очі блищали, мов у лихоманці, а сам він, нестямно й геть не по-королівському розмахуючи руками, без угаву щось говорив у мобільний телефон. Упізнала його Ярвен просто через те, що він мав точнісінько такий вигляд, який мала б мама, якби була чоловіком: такий самий високий, білявий, голова гордо піднесена. Ярвен спробувала пригадати, чи вдома ніколи не бачила його на знімку десь у журналі. Цього чоловіка вона б упізнала будь-коли й будь-де.

— Як?! З ним не можна поговорити?! — вигукнув він цієї миті. — Звичайно, випустити! Негайно! Зрештою, він начальник поліції!

Ярвен згадала про альтанку в парку й про чоловіка, який усе ставив і ставив запитання.

— Я чула, як Норлін… — промовила вона й зачекала, поки король обернеться до неї.

— Не заважай йому поки що! — прошепотіла мама. — Зараз йому ніколи.

Малена сиділа на сходах, за якихось кілька кроків від батька, й дивилася на море. Вона також трохи поплакала в його обіймах, одначе тепер на нього чекали королівські обов’язки. Плечі в Малени були розпростані, очі — вже давно знову сухі.

Під хатиною на кам’янистій землі сидів, прихилившись спиною до стіни й заплющивши очі, чоловік, якого саме перев’язував другий. У першого з рани на нозі сочилась якась важка й неприродно червона кров, і Ярвен відвела погляд.

— Зараз приїде лікар, — раз у раз шепотів чоловік, котрий накладав пов’язку.

Проте очей поранений не розплющував. Здавалося, він нічого не чує. Обличчя в нього було біле, мов стіна, так наче крізь рану з його тіла вже давно витекла вся кров. Ярвен не знала, з чиїх він людей: з Норлінових чи з Нагіриних. Зрештою, це не мало ніякого значення.

Біля хатини стояло ще кілька чоловіків — у наручниках, обличчя безвиразні; їх охороняли Меонок і ще троє юнаків, яких Ярвен ніколи не бачила. Вони тримали напоготові автомати.

— Ми перемогли! — прошепотіла Ярвен. Вона зрозуміла це вже давно, але перемоги ще й досі якось не відчула.

З хатини прожогом вибіг Йоас. Вигляд він мав щасливий.

— Тепер усе гаразд! — вигукнув він голосом, що мало не надривався. — Чи не хочеш на хвильку зазирнути всередину — туди, де їх тримали під замком? Бо скоро тут почнеться… Не в’язниця, а жах!

Ярвен похитала головою й перепитала:

— Почнеться… що? — І тієї ж миті десь угорі почула ледве чутне рокотання.

— Нашестя преси, — відповів Йоас і показав пальцем у небо.

З південного боку до них здалеку наближалася чорна цятка, швидко збільшуючись і обертаючись на вертоліт. Услід за ним, звідти ж таки, вже