Читати книгу - "Темна матерія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Телефон починає тремтіти в неї в руках.
Мені хочеться повільно роздерти його на шматки.
Джейсон каже:
— Люба, там хтось у коридорі хоче мене бачити, мені треба бігти.
— Гаразд.
— Побачимось увечері.
Не побачишся.
— Побачимось увечері, Джейсоне.
Вона закінчує розмову.
Я стискаю її руку й кажу:
— Подивись на мене.
У неї розгублений, пригнічений вигляд.
Я кажу:
— Я знаю, в тебе зараз голова йде обертом.
— Як ти можеш бути одночасно в Лейкмонті й сидіти тут прямо переді мною?
У неї гуде телефон. На дисплеї з’являється повідомлення про прибуття нашого замовленого таксі.
Я кажу:
— Я все поясню, але зараз нам треба сісти в цю машину й забрати сина зі школи.
— Чарлі в небезпеці?
— Ми всі в небезпеці.
Здається, це допомагає їй оговтатись.
Я підводжуся, подаю їй руку й допомагаю встати зі стільця.
Ми йдемо через вестибюль до виходу з відділка.
Чорний «Ескалейд» припаркований край тротуару метрів за шість попереду.
Проштовхуюсь у двері й тягну Даніелу тротуаром до бездоріжника з незаглушеним двигуном.
Від нічної бурі не лишилось і сліду, принаймні на небі. Різкий північний вітер порозганяв хмари й залишив після себе яскравий зимовий день.
Я відчиняю задні пасажирські двері, залізаю слідом за Даніелою, яка дає водієві в чорному костюмі адресу школи Чарлі.
— Будь ласка, їдьмо туди якомога швидше, — каже вона.
Скло у вікнах дуже тоноване. Коли ми від’їжджаємо від відділка, я дивлюсь на Даніелу й кажу:
— Треба надіслати повідомлення Чарлі, щоб він знав, що ми їдемо, й приготувався.
Вона знову береться за телефон, але в неї й досі трусяться руки, не даючи їй набрати текст.
— Зачекай, дай-но я.
Я беру її телефон, відкриваю СМС-додаток, знаходжу останню переписку між нею і Чарлі.
Друкую:
«Ми з татом їдемо, щоб прямо зараз забрати тебе зі школи.
Часу на оформлення дозволу немає, просто попросись у вбиральню, виходь і будь біля школи. Ми будемо на чорному „Ескалейді“. Побачимось через 10 хвилин».
Наш водій виїжджає з парковки на вулицю, яку вже очистили від снігу, і тепер тротуар сохне під яскравим зимовим сонцем.
Через пару кварталів проїжджаємо темно-синю «Хонду» Даніели.
За нею, через дві машини, я бачу чоловіка, як дві краплі води схожого на мене, який сидить за кермом білого фургона.
Обережно виглядаю в заднє вікно.
Позаду нас їде машина, але дуже далеко, і я не можу розібрати, хто там за кермом.
— Що там? — питає Даніела.
— Хочу переконатись, що за нами ніхто не їде.
— А хто може за нами їхати?
Її телефон вібрує, отримавши повідомлення, і даючи мені можливість не відповідати на її питання.
ЧАРЛІ, зараз:
«Усе добре?»
Я відповідаю:
«Усе гаразд. Пояснення при зустрічі».
Я обнімаю Даніелу й міцніше пригортаю до себе.
Вона каже:
— У мене таке враження, що я сплю, мені сниться кошмар, а я ніяк не можу прокинутися. Що відбувається?
— Ми поїдемо в безпечне місце, — шепочу я. — Де зможемо поговорити сам на сам. І тоді я розповім вам із Чарлі все.
_____________Школа Чарлі — це неоковирна цегляна будівля, щось середнє між божевільнею і замком у стилі стімпанк.
Коли ми під’їжджаємо, він сидить на сходах перед входом у школу й дивиться в телефон.
Я прошу Даніелу зачекати, виходжу з машини й іду до свого сина.
Він підводиться і збентежено дивиться на мене.
На мою подобу.
Я міцно стискаю його в обіймах і кажу, забувши про все на світі:
— Боже, як я за тобою скучив.
— Що ти тут робиш? — питає він. — Що з машиною?
— Ходімо, нам треба йти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна матерія», після закриття браузера.