Читати книгу - "Калькуляція зірок"

— Хто тобі це сказав? — Диван скрипнув, коли він нахилився вперед. — Паркер?

Я кивнула.

Натаніель відштовхнувся від дивана і почав ходити до ліжка Мерфі і назад. Він зупинився перед журнальним столиком, розсунувши ноги і поклавши руки на стегна.

— Розкажи, що сталося.

— Пообіцяй мені, що ти нікому не скажеш. — під шкірою моїх рук стрибали сухожилля, але я не стискала їх у кулаки. — Або що не будеш нічого робити.

Його тіло довго стояло нерухомо, але зрештою він повернувся, щоб подивитись у вікно на вогні Канзас-Сіті.

— Я можу пообіцяти тобі, що я поговорю з тобою, перш ніж щось робити. Я не можу обіцяти нічого не робити, тому що не можу цього виконати.

Я потерла пальцем по одному з м’язів, який постійно посмикувалися. Чому саме він турбував мене, я не знаю, оскільки все тіло тремтіло від стресу.

— У нього проблеми з лівою ногою. Шпильки та голки, каже він. Пару місяців тому я спіймала його на сходовій клітці, і він не витримав. Попросив мене не розповідати. Пізніше це виглядало так, ніби воно пройшло, тому я подумала, що це тимчасово.

І відчувала себе безпечніше, бо достатньо було почекати, коли хтось інший побачить його симптоми. Я могла би продовжувати мовчання, надіючись на його розсудливість чи співчуття, але це було забагато для мого страху.

Зробивши ще один подих, я розповіла Натаніелю про політ, про прохання Паркера, а потім про пропозицію.

— Він взяв мене з собою в клініку. Я думаю, він не хотів, щоб я була поза його контролем.

— У кабінет для обстеження? — голос Натаніеля здригнувся.

— Ні-ні. Просто у вестибюль. — На станції медсестри був телефон, і я звідти ледь не подзвонила Натаніелю. Слава Богу, я цього не зробила. — Коли Паркер вийшов, він був зеленим. І затримався у ванній, щоб виблювати.

Проблема маленьких клінік полягає в тому, що у них тонкі стіни. А я занадто добре знайома зі звуком вибльовування.

— Ще через п’ять хвилин він вийшов. Він був блідий, але вже не зелений, і надів свої окуляри.

У мене була здогадка, чому він надів сонцезахисні окуляри всередині клініки. Мої очі завжди червоніли після приступу блювоти.

Натаніель буркнув.

— Значить, новини були погані. Що він тобі сказав?

Я похитала головою.

— Я не питала. Дала йому можливість зробити вигляд, що все добре.

— Це було добріше, ніж він заслуговував.

Я похитала головою.

— Я просто не хотіла його жаліти.

— Ще щось?

— Він дозволив мені покерувати Т-38 на зворотному шляху. Я здогадуюсь це була нагорода чи щось таке. — Мої пальці стали крижаними. Як я могла потіти і мерзнути одночасно? — Отже… це все. Ми повернулись в МAC, і все було так, ніби нічого не сталося.

Натаніель знову забурчав і повернувся до крокування по кімнаті. Він високий, як чоловік, і наша квартира не дає йому багато місця для розгону. А без ліжка Мерфі було би ще менше місця. Нарешті він зупинився перед вікном, визираючи назовні.

— Я міг би… Я міг вирішити проблему. З появою Сіріуса перевантаження стануть суворішими, ніж з Юпітером. Я міг би наполягати на фізичній переатестації для всіх космонавтів.

— Він одразу це побачить.

— Я не збираюся загрожувати програмі чи людям в ній заради його его.

Або заради мого, в такому разі. Натаніель цього не сказав, але тут ми прийшли до проблеми. Я не хотіла, щоб хтось знав, що мене гризуть сумніви. Хоча деякі з них наполягали, що мене не пустять у космос, решта — це та ж стара проблема. Що подумають люди? А потім, під цим, страх, що вони мали рацію. — Він відкладе місію, намагаючись з'ясувати, що відбувається.

— Але у нас Місяць. — Вуличні ліхтарі запалили його волосся в корону. — Ти справді думаєш, що він збирається відмовитися?

Я похитала головою.

— Я думала про це цілий день. Мені доведеться позбутися таблеток, це точно. І перестати звертатися до лікаря. Чим більше часу між моєю останньою заправкою і часом, коли Паркер обмовить мене, тим буде краще. Він хоче… Не одразу, бо якби він це зробив, я б не мала причини мовчати.

Натаніель похитав головою.

— Це здається дуже поганою ідеєю.

— Що ще я повинна зробити? — Я розвела руками, але пальці тремтіли, тому я знову вперлася руками в коліна. — Він знає. Я не знаю як, але він у курсі.

Натаніель, хрюкнувши, повернувся до крокування.

— Водій — тієї ночі, коли ми зупинилися в готелі через журналістів, я послав водія забрати наш одяг та твої таблетки.

Тож знав не один Паркер. Як довго — як довго всі знали, що я почала завантажуватися таблетками, і це піде у газети і…

Мій живіт скрутився і зайнявся своїми справами. Я підстрибнула на ноги і ледве всигла до ванної, перш ніж втратити частину ваги. Притулившись до ванної плитки, я схопилася за туалет і відступила. Натаніель зайшов за мною і потримав мене за плечі, коли вся накопичена тривога дня вирвалася з мене.

І я ненавиділа себе. Батько був би настільки розчарований, що я не в змозі впоратися з невеликим тиском. Якби я не впоралася з цим, можливо, я не мала би бути в космічній програмі. Я була дурною і слабкою, і не важливо було, скільки я працювала: ця хвороба завжди була частиною мене.

Натаніель наповнив водою мийку з