Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

стосунків і комунікації між Росією та США, що частково зумовлено політикою, яку останнім часом проводить російський президент Путін, а частково — непоступливою й нерозважливою політикою Сполучених Штатів. Наприкінці 1990-х років уряд США припустився помилки, «списавши» пострадянську Росію як слабку країну, що більше не заслуговує на повагу. Відповідно до цього нового підходу Америка необачно й поспішно розширила НАТО, прийнявши до нього балтійські республіки, які колись входили до складу СРСР, підтримала військову інтервенцію НАТО в Сербії, що суперечило позиції росіян, і розмістила у Східній Європі балістичні ракети начебто як потенційний захист від іранських ракет. Зрозуміло, що російські лідери розцінили ці та інші дії США як загрозу інтересам їхньої країни.

Нинішня американська політика стосовно Росії ігнорує урок, який фінські лідери винесли з радянської загрози після 1945 року: єдиний шлях гарантування безпеки Фінляндії полягав у проведенні постійного та щирого діалогу з СРСР, покликаного переконати радянських очільників, що Фінляндії можна довіряти і що вона не становить загрози (розділ 2). Нині ж Росія та США становлять велику загрозу один одному через можливе хибне тлумачення попереджувального сигналу, здатного призвести до не запланованого заздалегідь нападу, бо щирий діалог між цими країнами відсутній, і їм не вдається переконати одна одну, що раптового ядерного удару ніхто з них наперед не планує.

Останній сценарій, здатний призвести до застосування ядерної зброї, стосується можливого заволодіння терористами ураном чи плутонієм або готовою ядерною бомбою, в тому числі як «подарунком» з боку якоїсь ядерної держави — найімовірніше, Пакистану, Північної Кореї чи Ірану. Після того бомбу можуть потайки провезти до США або іншої країни-мішені й підірвати. Готуючись до нападу на Всесвітній торговий центр, «Аль-Каїда» дійсно намагалася роздобути ядерну зброю, щоб застосувати її проти Сполучених Штатів. Можливо, терористам вдасться розжитися ураном або бомбою й без допомоги країни-виробника ядерної зброї, якщо заходи безпеки на об'єкті зберігання виявляться недостатніми. Наприклад, після розпаду Радянського Союзу 600 кілограмів урану, готового для виробництва ядерної бомби, залишилися на території новоствореної держави Казахстан, колишньої радянської республіки. Цей уран зберігався на складі, захищеному лише огорожею із колючого дроту, звідки його легко можна було поцупити. Але більш імовірним видається сценарій, коли терористи роздобудуть ядерний матеріал в результаті «внутрішньої роботи», тобто за допомогою персоналу складу або лідерів Пакистану, Північної Кореї чи Ірану.

Супутнім ризиком є ситуація, коли терористи розживуться так званою брудною бомбою — звичайним не ядерним вибуховим пристроєм, начиненим не вибуховим радіоактивним матеріалом із тривалим періодом розпаду, наприклад, ізотопом цезію-137 з періодом напіврозпаду 30 років. Результатом підриву такої бомби в американському чи якомусь іншому місті стане поширення цезію на великій території, що зробить багато кварталів перманентно непридатними для проживання і, окрім того, матиме великий психологічний ефект. (Лишень пригадайте перманентний вплив, спричинений нападом на Світовий торговий центр, на настрої американців і політику США, хоча тоді не були використані ані вибухівка, ані тривкі радіоактивні ізотопи.) Терористи вже продемонстрували свою здатність підривати бомби в містах багатьох країн, а цезій-137 можна легко роздобути в лікарнях, де він використовується в медичних цілях. Дивно, що терористи й досі не домішали цезій-137 до своїх неядерних вибухових пристроїв.

З усіх чотирьох розглянутих сценаріїв найімовірнішим видається той, коли терористам вдасться або змайструвати «брудну бомбу» (бо її неважко виготовити), або роздобути вже готову ядерну бомбу. Перша знищить невелику кількість людей, а друга буде смертоносною на кшталт тієї, яку скинули на Хіросіму, — вона вб'є «якихось там» сотню тисяч людей, але обидві матимуть наслідки, що затьмарять цифру вбитих. Менш імовірними, але теж можливими є перших три сценарії, фіналом яких стане загибель сотень мільйонів людей, а потенційно — більшості населення Землі.

-

Наступною з чотирьох найбільших проблем, які визначатимуть наше життя упродовж найближчих десятиліть, є глобальна зміна клімату. Майже всі ми чули про неї. Але проблема ця настільки заплутана, складна та сповнена парадоксів, що мало хто, окрім самих фахівців-кліматологів, дійсно розуміється в ній, а багато впливових людей (серед них і чимало американських політиків) відкидають її як шахрайство. Я спробую пояснити цю проблему максимально чітко, проілюструвавши розповідь діаграмою із причинно-наслідковим ланцюгом (рис. 9).

Відправною точкою є населення планети та середній вплив на неї кожної окремої людини. (Остання частина фрази означає середню кількість спожитих ресурсів (скажімо, нафти), а також середню кількість вироблених відходів (наприклад, каналізаційних стоків) із розрахунку на одну людину щороку.) Всі ці три числа — кількість людей, обсяги споживання ресурсів та виробництва відходів — постійно зростають. У підсумку зростає і сукупний людський вплив на планету, оскільки він є добутком середнього впливу кожного індивіда та їх кількості, що постійно зростає.

Важливим видом відходів є газ, двоокис вуглецю (С02), який постійно продукується тваринами (а також людьми) і потрапляє в атмосферу. Однак внаслідок початку Індустріальної революції та вибухового зростання населення кількість природного С02 була перевершена гігантськими обсягами цього газу, які продукуються здебільшого в результаті спалювання людьми викопних видів палива. Друге місце за своїм впливом на клімат посідає газ метан, який існує у значно менших кількостях і наразі чинить вплив, значно менший за С02, однак його роль може зрости завдяки так званому позитивному зворотному зв'язку: глобальне потепління призводить до танення вічної мерзлоти в Арктиці, в результаті чого вивільняється метан, що спричиняє сильніше потепління, яке викликає сильніше танення вічної мерзлоти, в результаті чого вивільняється ще більше метану, й так далі.

Найбільш обговорюваним первинним ефектом від С02 є роль парникового газу, яку він відіграє в атмосфері. Це відбувається тому, що атмосферний С02 прозорий для сонячного короткохвильового випромінювання і дає змогу сонячному світлу проникати крізь атмосферу й нагрівати поверхню землі. Земля віддзеркалює ту енергію назад у простір, але вже з більшою довжиною термальної інфрачервоної хвилі, для якої С02 є непроникним. У підсумку С02 всотує оцю віддзеркалену енергію і скеровує її в усіх напрямках, у тому числі й назад, до земної поверхні. Таким чином поверхня нагрівається, як у скляній теплиці, хоча фізичний механізм нагрівання є іншим.

Але існують також два інших важливих ефекти від наявності С02 в атмосфері. Перший — це те, що С02, який ми продукуємо, накопичується в океанах у вигляді вуглекислоти. Кислотність океану вже стала вищою, ніж будь-коли раніше за останніх 15 мільйонів років. Це призводить до розчинення коралових скелетів і знищення коралових рифів, які є основним розплідником океанічних риб і захистом для тропічного та субтропічного узбережжя від штормових хвиль