Читати книгу - "Фараон"

казала вона собі, сповнена жаху… — Дві… три… О Ашторет, адже ти не схочеш так покарані свою жрицю! Краще смерть… Але які дурниці!.. Коли я тру лоб пальцями — плями стають червоніші. Мабуть, мене щось покусало або я намастилась нечистою олією… Вмиюсь, і до ранку плями зникнуть.

Настав ранок, а плями не зникали.

Тоді Кама покликала служницю.

— Слухай, — сказала вона, — подивись на мене…

Мовивши це, Кама сіла в найменш освітленому кутку покою.

— Слухай і дивись… — повторила вона здавленим голосом. — Чи… Чи ти бачиш на моєму обличчі якісь плями?.. Тільки… не підходь до мене!..

— Я не бачу нічого, — відповіла служниця.

— Ні під лівим оком… ні над бровами?.. — вже роздратовано питала фінікіянка.

— Нехай пані ласкаво зволить сісти божественним лицем до світла, — сказала служниця.

Звичайно, ці слова розгнівали Каму до нестями.

— Геть, негіднице!.. — закричала вона. — Не показуйся мені на очі…

А коли служниця вибігла, її пані гарячково кинулась до свого туалету й, одкривши кілька баночок, пензликом підфарбувала собі обличчя в рожевий колір.

Надвечір, відчуваючи біль у суглобах і тяжку від болю тривогу, фінікіянка звеліла покликати лікаря. Коли служниці сповістили, що лікар прийшов, Кама глянула в дзеркало — і її охопив новий напад шаленства. Вона жбурнула дзеркало на підлогу і з плачем закричала, що не хоче лікаря.

Протягом шостого дня гатор вона цілий день нічого не їла й не хотіла нікого бачити.

Коли після заходу сонця до неї зайшла рабиня з світильником, Кама лежала на ложі, закутавши голову шаллю. Вона наказала рабині якнайшвидше вийти, потім сіла в крісло далеко від світла і кілька годин просиділа у напівсонному забутті.

«Немає в мене ніяких плям, — думала вона, — а якщо й є, то це не ті… Це не проказа…»

— О боги!.. — крикнула вона, кидаючись на землю. — Не може бути, щоб я… Боги, рятуйте!.. Повернусь до храму… відпокутую всім життям…

Вона знову заспокоїлась і знову думала.

«Нема в мене ніяких плям… Уже кілька днів я тру собі обличчя, й воно від того червоніє… Та й звідки б це могло взятися?.. Чи хто. чув колись, щоб жриця й жінка наступника трону могла захворіти на проказу?.. О боги!.. Цього ніколи не було, відколи світ та сонце!.. Тільки рибалки, візники й нещасні євреї… О, ця підла єврейка!.. Пошліть на неї проказу, сили небесні!..»

Цієї хвилини у вікні майнула якась тінь. Почувся шелест, і знадвору на середину кімнати вскочив… царевич Рамзес…

Кама оторопіла. Вона схопилася за голову, а в її очах відбився безмежний жах.

— Лікон? — прошептала вона — Ліконе, ти тут?.. Загинеш!.. Тебе шукають…

— Знаю, — відповів грек з глузливою посмішкою. — На мене полюють усі фінікійці й поліція його святості… І все-таки, — додав він, — я ось у тебе і був у твого повелителя…

— Ти був у царевича?..

— Так, у його власному покої… І лишив би йому стилет у грудях, якби злі духи не забрали його звідти… Видно, твій коханець пішов до іншої жінки, а не до тебе…

— Чого тобі треба тут?.. Тікай!.. — шепотіла Кама.

— Але з тобою, — відповів він. — На вулиці чекає колісниця. Ми доїдемо до Нілу, а там стоїть моя барка…

— Ти збожеволів! Адже в місті й на дорогах повно війська…

— Саме завдяки цьому я зміг пробратись до палацу. І ми легко виберемось звідси, — сказав Лікон. — Збери усі свої коштовності… Я зараз повернуся по тебе…

— Куди ти йдеш?..

— Пошукаю твого повелителя, — відповів він. — Я не піду звідси, не залишивши йому пам’ятки…

— Ти божевільний…

— Мовчи!.. — перебив він, блідий од гніву. — Ти ще хочеш його захищати?..

Фінікіянка захиталась, стиснула кулаки, а в очах її блиснув зловісний вогонь.

— А якщо ти не знайдеш його?.. — запитала.

— То вб’ю кількох його сонних воїнів… Підпалю палац… Та хіба я знаю, що зроблю… Але без пам’ятки звідси не піду…

Великі очі фінікіянки мали такий жахливий вираз, що Лікон здивувався.

— Що з тобою?.. — спитав він.

— Нічого… Слухай. Ти ніколи не був такий схожий на царевича, як сьогодні!.. Отже, коли хочеш зробити щось добре…

Вона нахилилась до його вуха й зашепотіла. Грек слухав здивований.

— Жінко! — мовив він, — Пекельні духи промовляють твоїми устами… Так, нехай на нього впаде підозра!..

— Це краще, ніж стилет, — відповіла Кама зі Сміхом. — То

як?..

— Ніколи не придумав би такого!.. А може, краще обох?

— Ні!.. Вона хай живе… Це буде моя помста…

— Яка жорстока в тебе душа!.. — шепнув Лікон. — Але це мені подобається… Ми по-царському поквитаємося з ними…

Він вистрибнув за вікно й зник. Кама вихилилась за ним і, розгарячкована, забувши про себе, прислухалася.

Може, через чверть години після того, як пішов Лікон, з боку фігового гаю почувся моторошний жіночий крик. Він повторився кілька разів і стих.

Фінікіянку, замість сподіваної радості, охопив жах. Вона впала на коліна, вдивляючись у темний сад божевільними очима.

Внизу зашелестіли швидкі кроки, зарипіла підпора на ґанку, і в вікні знову з’явився Лікон у темному плащі. Він важко дихав, руки в нього тремтіли.

— Де коштовності?.. — тихо запитав він.

— Дай мені спокій, — відповіла Кама. Грек схопив її за шию.

— Негіднице!.. — крикнув він. — Невже ти не розумієш, що, перше ніж зійде сонце, тебе схоплять, а через два дні задушать.

— Я хвора…

— Де коштовності?

— Там, під ліжком…

Лікон скочив до кімнати, при світлі світильника витяг з-під ліжка важку скриньку, накинув на Каму плащ і потягнув її за руку.

— Ходімо. Де двері, якими входить до тебе цей… цей твій повелитель?

— Залиш мене…

Грек нахилився до неї й зашепотів:

— Ти думаєш, я тебе лишу тут?.. Потрібна ти мені зараз, як та сука, що втратила нюх… Але мусиш іти зі мною… Хай знає твій повелитель, що є хтось кращий за нього… Він викрав жрицю в богині, а я забираю коханку в нього…

— Кажу тобі, що я хвора…

Грек витяг тонкий стилет і приставив їй до шиї. Вона затремтіла й шепнула:

— Вже йду…

Потайними дверима вони вийшли в сад. Від палацу наступника трону до них долинав гомін воїнів, які розпалювали багаття. Подекуди між деревами видно було світло; інколи повз них пробігали слуги царевича. Біля брами їх спинила варта.

— Хто ви?

— Фіви! — відповів Лікон.

Вони вийшли без перешкод на вулицю і зникли в завулках кварталу, де жили в Пі-Басті чужоземці.

За дві години перед світанком у місті заграли, сурми й забили барабани. Тутмос ще міцно спав, коли царевич Рамзес стягнув з нього плащ і гукнув з веселим сміхом:

— Вставай, недремний полководче!.. Вже полки