Читати книгу - "Синi етюди"

ховатись - дещо й радила своїй донi, але хiба ж вона думала, що все так погано закiнчиться? Тому, що вона - й тепер не будемо ховатись - i справдi не радила Варцi тiкати з Богодухова, але хiба ж таки всi й тiкають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусiла "безприкословно" вiдпустити свою доньку чорт знає куди, та ще й в такий час, коли, мабуть, на тому тижнi прийдеться до "кушерки" йти?.. I невiдомо, чим би скiнчилася ця трагiкомiчна сценка, коли б у цей момент недалеко вiд їхньої хати не розiрвався снаряд. Варя, що нiколи не вiдзначалася великою рiшучiстю, на цей раз iнстинктивно рвонулася до дверей i, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю. За кiлька хвилин вона вже бiгла до центрального майдану свого рiдного повiтового мiстечка.

Тiльки тепер Варя як слiд усвiдомила собi весь жах свого становища. I справдi: хiба ж її чоловiка не зненавидiли мiсцевi крамарi тощо? Хiба ж вони за Серьогу не зненавидiли й її? Боже мiй, як же їй розум затуманило на цей час! Хiба ж мати щось розумiє в цих справах? Чому ж Варя тiльки до її порад прислухалася? Хiба Карпо Сидорович не нахваляється щось зробити з її "приплодом"? Хiба вчора вiн не прямо натякнув їй, що тiльки в тому разi, коли вона стане його полюбовницею, вiн не пiде до нової генеральської влади з вiдповiдними доносами? Отже, треба негайно тiкати з города! Негайно!

Варя мало не бiгла до ревкомiвського будинку, де вона сподiвалася зустрiти Iвана Панасовича, голову, як вiдомо, цього ж таки ревкому, її дальнього родича. Варине обличчя зовсiм спiтнiло i вiд швидкої ходи i вiд гарячого сонця, її великий живiт випинався вперед, i здавалося, що Варя несе велику повiтряну кулю.

На вулицях було зовсiм мертво. То тут, то там розривалися снаряди. Рештки полкових обозiв уже пройшли, i тепер нiхто не порушував тишi. Обивателi сидiли по льохах i не наважувались виходити на вулицi. Тiльки де-не-де надто вже цiкавi мешканцi випроваджали з вiкон Варю своїми здивованими поглядами. За Богодуховом йшла рясна перестрiлка.

Iван Панасович, що до нього поспiшала Варя, опинившись у скрутному становищi не тiльки не перекинувся до якогось нового Петлюри, але й енергiйно почав органiзовувати мiсцевий партизанський полк. По-перше, йому подобався робiтничо-селянський лад i подобалось те, що за цього ладу навiть вiн, непомiтний сiльський вчитель, що вийшов iз задрипаних богодухiвських Соболiв, може керувати цiлим повiтом, по-друге, вiн, як вiн сам говорив, почав "пропiкатися" матерiалiстичним розумiнням iсторiї: мовляв, без пролетарської революцiї нiяк не обiйдешся i, значить, треба довести її до кiнця. Соболiвськi кустарi хоч i почали вироджуватись в десятих роках нашого сторiччя в п'яничок та непотрiбних людей, але, з другого боку, вони почали й постачати для богодухiвського суспiльства немало iнтелiгентних i надзвичайно цiкавих горожан. Iван Панасович саме до останнiх, цебто до iнтелiгентних та цiкавих належав, (Мав вiн, до речi, й голову таку левину й таку велику, як мав колись i Карло Маркс). Так що Варя даремно поспiшала до ревкомiвського будинку. Iван Панасович у цей час там не мiг бути: вiн, енергiйний та молодий (справа йде про його партiйний стаж) бiльшовик, мiг бути тiльки на передових позицiях.

Саме там Iван Панасович i був. Ревкомiвський будинок - для голови ревкому, а Iван Панасович ревком уже лiквiдував i виступав тепер у ролi командира нового партизанського полку.

Варя вскочила в колишнiй дiм Савича, цебто в ревкомiвський будинок, побачила там тiльки розкиданi папери. Тодi вона почала перебiгати з кiмнати в кiмнату i доти перебiгала, аж поки гнiтюче безгомiння не перелякало її до смертi. Варя знову вибiгла на вулицю й кинулась по дорогах. Серце так билося, що от-от вискочить. I, безперечно, вона доти б метушилася по мiстечку, доки б у мiстечко зайшли й бiлi. Але все Варине життя складалося, по сутi, з випадкiв i завжди було пiд контролем чужої волi, а тому й на цей раз на допомогу прийшов новий випадок i нова чужа воля.

- Куди це ти, Варю, так розiгналася? - зупинила її нарештi людина, що раптом вийшла з-за рогу.

Варя вiд несподiванки мало не впала. Але, побачивши, що перед нею стоїть товариш Матвiй, з сльозами кинулась до нього й почала виясняти, в чому справа. Виясняла вона довго й плутано, навiть можна було чекати, що її спiвбесiдник не витримає бесiди i втече, але товариш Матвiй, на щастя, не втiк. Звичайно, колишньому бомбардиру-наводчиковi, а нинiшньому помiчниковi командира полку, цебто помiчниковi Iвана Панасовича, не до Варi було (вiн, вiддавши деякi розпорядження своєму обозовi, бiг до бойової частини), проте й не вислухати Вариного горя, цебто не вислухати горя дружини свого великого приятеля Сергiя Петренка, вiн теж не мiг.

Товариш Матвiй нарештi зупинив свою спiвбесiдницю й незадоволено сказав:

- До ревкому тобi,- незадоволено сказав вiн,- нiчого було й бiгти, бо Iвана Панасовича не тiльки там давно нема, но, можна сказати, i в городi.

- Нема? - скрикнула Варя.- Що ж менi робити, товаришу Матвiю?

- А я ж почом знаю? - суворо кинув старий артилерист.- Ну, говори: почом?.. Чи, може, ти думаєш, що ми до тебе спецiальну няньку приставимо?

Старий артилерист був дуже незадоволений з Вариної поведiнки. Вiн навiть щось пробурмотiв собi пiд нiс з приводу того, що ще довго, мовляв, Бого духовi прийдеться "давати порядок". Але, будучи по сутi добродушною людиною й мало чим вiдрiзняючись вiд оспiваного в тисячах оповiдань та романiв типу вояки-добряка, вiн, по-перше, пояснив Варi, що Iван Панасович зараз за мiстечком, в шанцях, командує тiєю частиною, що стримує офiцерськi банди, i по-друге, наказав їй негайно бiгти до полкового обозу, давши їй точну адресу i записку з наказом пристроїти Варю десь бiля полкової кухнi.

Таким чином Варя й попала в партизанський полк.

У своєму мiстечку полк недовго простояв. Вiдбивався вiн досить героїчно, але видержати офiцерськi частини не було жодної фiзичної можливости. Полк знову зупинився тiльки в мiстечку (в колишньому заштатному городку) Красному Кутi, або, як його ще iнакше називають, в Краснокутську, що стоїть на тому ж таки Мерлi, i мав тодi, здається, до 10000 мешканцiв. Мiстечко кiлька разiв переходило iз рук у руки i нарештi залишилося за партизанським полком. Отже, партизани розтаборилися в городi, по одному боцi Мерла, а офiцери в лiсi - по другому. Штаб партизанського полку зупинився в мiстечкового крамаря. За кiлька днiв безперервних боїв противники так виснажилися, що тепер здiбнi були