Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

— А що, синку, будем битися чи миритися?

Та схопив шаблю й зарубав приймака. А тоді прийшов у палац та як гукне:

— А де ж тут моя душогубиця?

Зайшов у палати, а вона трясеться.

— То так ти мені відплатила! Виведіть її в сад!

Там він її і скарав. А за жінку взяв собі Оляну.

Переможець змії і дракона

Був один воячок, служив у цісаря кільканадцять літ, аж до старості. Відтак вислужився, іде геть в тім мундирі в дорогу. Зустрів його старець на дорозі:

— Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.

— Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли я не маю нічого, хіба два крейцари простих.

Дав йому один крейцар.

Зустрів його старець знову на дорозі:

— Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.

— Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли не маю чим, там мене старець зустрів, то дав йому один крейцар, нà і тобі крейцар.

Зустрів його старець і третій раз на дорозі:

— Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.

— Чим же тебе обдарую, були два старці, дав я їм два крейцари, тепер не маю нічого. — Урізав йому плаща кусень: — Візьміть, залатаєте сукенку свою.

Той старець взяв і пішов від нього геть. Прийшов воячок до такого міста, де люта змія людей поїдала. От його покликав король до себе і каже:

— Воячку! Іди на варту, як переночуєш в церкві, дам тобі полумисок грошей.

А змія люта власне усю ту варту, котра коло церкви вартувала, і поїдала. От він ходить собі під церквою та й плаче, приходить до нього старець, питає:

— Чого ти, воячку, плачеш?

Повідає:

— Виправив мене монарх на варту, а мені буде тутки смерть.

— Стань собі наліво коло дверей коло церкви, не бійся, нічого тобі не буде.

Прийшло опівночі, такий грім у церкві, що церква завалює, стала змія шукати вечерю, не може найти, з великим вогнем стала по церкві літати, шукати, не може ніде найти. Вибила дванадцята година, вона собою вдарила у труну і зникла. Питає на другий день монарха:

— Чи жиє він?

Повіли монарху, що жиє, а він ся дуже втішив. Так же і на другу ніч король обіцяв хлопцеві тацю грошей. А воячок став собі знову коло церкви і плаче, тяжко тую ніч перебути. Приходить до нього старець та питає:

— Чого ти плачеш?

— Тамтої ночі не згинув, тепер певно згину.

— Не бійся нічого, стань наліво.

І тої ночі змія знову шукала, сипала огнем всюди, не могла найти, вдарила у труну і згибла. Ще і на третю ніч послав його монарх, обіцяв йому три полумиски грошей. Як вийшов до церкви, став та й плаче, та повідає до старця:

— Така і така річ, тепер певно згибну.

— Стань собі за святого Николая, змія буде дуже люта, побіжить поза церкву дивитися, а ти тоді заляж на її місце в труні.

Так він і зробив і от, коли змія вернулася та схотіла лягти у труну, аж бачить, а в тотій труні вояк горілиць лежить. Вона йому каже:

— Устань!

А він не встає. Кричить:

— Зараз встань!

Не встає. І третій раз закричала, а він не Встає, за четвертим разом спала з той змії одежа на землю, така шкарадна, як хмара, а вона перетворилася на вродливу панну з золотим волоссям, що аж блиск від неї б’є. Вона в закляттю була, а він її визволив. Підняла його з труни, і так його украсила, що вся одежа на нім золота стала, що ніхто не міг пізнати, хто він є — чи принц, чи звичайний вояк. Де своїми руками провела, все золоте стало. А в церкві така ясність настала, що неможливо дивитися.

Дала на другий день варта монарху знати, що в церкві така ясність, не знати, що то є. Монарх сів у карету і поїхав до церкви дивитися, що там ся робити. Приїздить туди, відчиняє церкву, дивиться, а там така ясність, така краса, що неможливо дивитися, і він дуже зрадів, взяв обох попід боки і до карети своєї запровадив. Завіз їх додому, велика утіха настала, і бал великий почав той король справляти, приходить і той старець на той бал, і спізнав його зараз воячок. Дав йому зараз той старець перстень на руку:

— Що тільки будеш потребувати, то досить лише той перстень покрутити і зараз воно збудеться.

А недалеко в сусідньому королівстві було місто одно, а в тім місті дракон людей поїдав. Хлопець то як учув, зібрався там їхати. Покрутив той перстень і забажав собі таку силу дістати, аби тоту змію забити, аби люд не поїдала. Приїхав до того міста, до тої скали, де той дракон сидів, став собі на лівім боці. Як прийшов полудень, виставив дракон голову одну із тої скали, вояк її стяв, дракон виставив другу, він стяв і другу, як виставив третю, він почав рубати, але голова не рубається.

Тим часом виїхав тамтешній принц на полювання і побачив цей бій. Мав він з собою фузію (рушницю) і шаблю, і відразу кинувся на поміч. А був то лицар такий міцний, що як шаблею рубне, то аж вітер свище. І так вони стяли сім голов дракона. Із великою радістю вийшли із міста всі люди і стали хвалити Господа Бога. Така велика радість була, що того дракона вдалося забили, бо був би весь люд з’їв.

Коли принц і вояк прощалися, то запхали ножика в бука.

— Як хтось із нас загине, то кров з ножа закапає.

І рушив принц далі на лови, але незабаром заблукав і потрапив на берег моря, аж дивиться, а там гора скляна, а по тій горі три панни ходять, одна має убрання золоте, друга діамантове, третя срібне. Тоті панни увиділи його і найстарша повідає:

— Он принц, котра би пішла за того принца?

— Я не піду, — відказує середуща.

– І я не піду, — каже старша.

А наймолодша повідає:

— А я піду.

Кинула хустку через море, він ся хустки вхопив, перейшов через море на скляну гору. Наймолодша взяла його попід боки і ходять собі по скляній горі. Він дуже засумував на тій горі, а вона йому почала говорити:

— Чого