Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

І жили вони років із двадцять, і не було у них дітей, то взяли собі на виховання сироту. От він виріс, і красивий такий, що у всіх царствах красивішого того приймака не було. І цариця полюбила того приймака. Давай вона допитуватися у свого чоловіка:

— Чого ти тієї сорочки ніколи не скидаєш?

— Я, — каже цар, — так звик. Вона завжди біла, біліша, ніж ті, що ти даєш, так і не треба скидати.

— Мій батько, — каже вона, — по три рази на день міняв сорочки, а ти і за вік своєї не скинеш.

І так вона вчепилася в нього, щоб скинув, що він таки взяв і послухав її. Як скинув, цариця зараз узяла, на другі двері подала ту сорочку приймакові, а той зараз на себе її одягнув. І як одягнув, зараз за шаблю і входить у кімнату до царя. Увійшов і каже:

— Здорові були, батечку, будем битися чи миритися?

— За що ж нам битися, синку?

— А ось за що!

Та як ударить шаблею — посік-порубав і сказав:

— Зав’яжіть його в мішок та прив’яжіть його коневі до хвоста та й пустіть.

От кінь вибіг у поле, а там і полетів та ірже так, що дівчина-гадюка почула і вигукнула:

— Нема, — каже, — сестри, нашого брата.

Повибігали усі і дивляться. Кінь добігає, перед ґанком спустився, став. Дівчата мішок той відв’язали од хвоста.

— Се наш брат рідний.

Внесли мішок до хати, постелили килим, поскладали кості і зцілющою водою змили. Годин за три ожив Гриць.

— Де то я? — каже.

А сестра йому:

— Ой, брате, заснув би ти навіки. Я ж тобі наказувала, щоб ти сорочки не скидав, а ти не послухав.

По обіді вийшли вони в сад. Лежить там кочерга, що й тоді лежала.

— Візьми, брате, оцю кочергу, скинь її з дороги.

Він кинувся, так не зрушить із місця.

— А що, брате, оддав силу своїй жоні?

— Дайте мені, сестри, такого здоров’я, як ви мені колись дали.

— Було б берегти те, що тобі дали. Бог не дає два рази здоров’я. Як ми віддамо своє здоров’я, то самі залишимось без здоров’я. Ми тобі свого не дамо, а ти своє загубив. А я тобі, брате, дам мудрощів та хитрощів таких, що ти їх не загубиш на свому віку.

Входять у кімнати, одчиняє шафу, бере каламарчик (пляшечку), наливає і дає випити.

Як він випив, вона сказала:

— Ну, брате, чим ти хочеш перекидатися — конем чи птицею?

– І тим і тим.

Побув він три доби та став прощатися.

— Ну, сестри, буду я одряджатися у своє царство.

Вивели вони йому коня і він поїхав:

— Неси мене, коню Добряне, у моє царство!

Кінь його й поніс у те саме царство і у те місто, де цар живе. Іде містом красною вулицею і бачить, що у дворі ходить міщанин дід старий. Привітався.

Дід одвів його в хату. Бабка щось невесела. Сльози течуть у бабки. Ходив-ходив цар по хаті й питає:

— Чому ви, бабко, невеселі? Чи помер у вас син, чи дочка?

— Я, — каже, — плачу про наше нещастя. У нас кобилка лоша скинула (народила мертве).

— А дайте, — каже цар, — я піду подивлюсь, може, вона приведе друге.

Пішли, подивились.

— Не журіться, діду, вона, — каже, — буде сюю ніч з лошам таким, що ви ніколи не бачили.

Увійшли в хату. Дід хвалиться:

— Оце купець говорить, що наша кобилка сюю ніч буде з лошам.

Посадили його за стіл. Пообідав, подякував. Пішов прогулятись. Увечері вони полягали спати. А він коня свого пустив у луги. Спав не спав, устав.

— Дякую вам, діду й бабо.

І пішов собі.

Пішов він до кобилки, перекинувся лошачком — золота шерстинка, срібна шерстинка, золоте копитце, срібне копитце.

Пішов дід кобилці їсти класти, аж те лоша біля неї грає, що дід і злякався, як його побачив. Зараз побіг та бабу покликав.

— Подивися, яке лоша наша кобилка вивела, такого і в усіх царствах нема!

Пішли вони, подивилися на те лоша.

— Бери тепер, діду, кобилку й веди на базар да продай, за що хто дасть, а то цар візьме задурно.

Дід вивів кобилку на базар. А там зустрічає його сам цар-приймак з жандармами і питає:

— Де ти, діду, такого лошачка узяв?

— Вивела, ваша світлість, моя кобилка.

— Ти, діду, не продаси те лоша мені?

— Продам.

— Що тобі за нього?

— Як з вас, то п’ять тисяч дайте і досить.

Вийняв той цар гроші, дав дідові і забрав лоша та звелів забрати в конюшню, а сам пішов хвалитися цариці.

Якраз на воротях стояла найголовніша служанка Оляна. Вона побачила те лоша і пішла за ним у конюшню. От лоша й питає її:

— Чи ти знаєш, Оляно, хто я?

— Ні.

— А пам’ятаєш першого царя? Оце ж я. Ти знаєш, що мій приймак мене посік, але мене оживили. Запам’ятай, коли будуть у мене стріляти, вмочи хустинку у мою кров, закопай ту хустинку в саду і там яблуня виросте. І як будуть яблуню рубати, візьми трісок і однеси на ріку й кинь. І тікай тоді відсіля, щоб тебе ніхто й не бачив.

Тим часом цариця забажала на лоша подивитися. Вивели його на волю. Цариця глянула й скрикнула:

— То не лоша, а мій перший чоловік. Вкопайте серед двору стовп і прив’яжіть його, а тоді з гармат розбийте його на дрібен мак.

Так вони й зробили, а служанка вмочила хустинку та в саду закопала. А вранці вийшов приймак у сад і побачив яблуню, а на ній яблука золоті та срібні.

Приходить до цариці:

– Іди, жінко, подивись, яка у нас яблуня взялася.

Подивилась вона:

— Се, — каже, — не яблуня, а мій перший чоловік. Візміть порубайте і коріння повитягайте, спаліть і попіл розвійте.

Стали рубати. Тут служанка та ходить. Набрала трісок, пішла до ріки та й кинула їх. Яблуню порубали й спалили та попіл розвіяли.

Минула ніч, як з яблунею покінчили. Вранці узяв цар рушницю і пішов до ріки. Аж Оляна несе воду відтіля.

– Ідіть, — каже, — до того місця, де ми воду беремо, там така птиця, що я і зроду не бачила такої.

Повернув він туди, прийшов до того місця, прицілився, аж вона тікає. Скинув він чоботи і давай брести, щоб так її вхопити руками, брів, брів, і торкає вже ту птицю, так рукою не втримає, пір’я слизьке.

Вернувся. Вирішив він роздягнутися, скинув одяг на