Читати книгу - "Бляшаний барабан"

сльози, коли я відчув присмак уже не ванілі, а лисичок чи ще чогось такого пряного, але тільки не ванілі, коли той земляний дух, що його Марія приховувала під своєю ваніллю, прибив мені до лоба, ніби цвяхами, тлінь Яна Бронського й навік-віків отруїв мене присмаком скороминущости, аж тоді я її відпустив.

Оскар усе ковзав на пофарбованій у бляклий колір підлозі й не переставав плакати навіть тоді, коли Марія, вже знову сміючись, підняла його, взяла на руки, погладила й притисла до того самого намиста з темно-червоних дерев'яних вишень, яке тільки й лишила на собі з одягу.

Похитуючи головою, вона обібрала в мене на губах свої кучерики і зчудовано промовила:

— Ох ти ж малий баламуте! Лізеш, сам не знаєш куди, а тоді ще й плачеш.

Порошок для шипучки

Ви знаєте, що це, власне, таке? Колись його можна було купити в невеличких пласких мішечках за будь-якої пори року. У нашій крамниці матуся продавала той порошок із присмаком маренки в мішечках нудотно-зеленого кольору. А ось на мішечках кольору недостиглих помаранчів стояло: «Порошок для шипучки з помаранчевим присмаком». Окрім того, був іще порошок для шипучки з малиновим присмаком, а також порошок, що, потрапивши у чисту воду з-під крана, сичав, булькав, вирував, а коли його починаєш пити й поки він утамовувався, ледь-ледь, зовсім трохи нагадував присмак цитрини, й сама вода в склянці прибирала відповідного, тільки ще ядучішого кольору: то була штучна жовтизна, що скидалася на отруту.

Що ще писалося на тих мішечках, окрім того, що шипучка має такий чи такий присмак? Там писалося ось що: «Натуральний продукт. Захищений законом. Берегти від вологи». А під пунктирною лінією стояло: «Надірвати тут».

Де ще можна було купити такий порошок? Мішечки, які я щойно описав, продавалися не лише в моєї матусі, а в будь-якій бакалійній крамниці — тільки не в Кайзеровій кав'ярні і не у великих продовольчих крамницях. І там, і в усіх ятках з прохолоджувльними напоями один такий мішечок коштував три пфеніги.

А ми з Марією брали той порошок задарма. Тільки коли не хотіли чекати, поки прийдемо додому, нам доводилося купувати їх у бакалійних крамницях або в ятках і платити три пфеніги, а то й усі шість, бо одного мішечка нам бувало мало, і ми просили два.

Хто з нас почав з порошком перший? Одвічна суперечка між двома закоханими. Я кажу: почала Марія. А ось Марія ніколи не стверджувала, що перший почав Оскар. Це запитання вона лишила без відповіді, але якби їй влаштували суворий допит, то заявила б: «Це порошок сам почав».

І Марії, звісно, ніхто б не заперечував. Тільки Оскар не міг погодитися з цим звинувачувальним вироком. Я так ніколи собі й не зізнався: з доброго шляху Оскара звів мішечок з порошком для шипучки за три пфеніги. Я мав тоді шістнадцять років і надавав великої ваги тому, щоб провина впала на мене чи принаймні на Марію, але в жодному разі не на порошок, якого треба було берегти від вологи.

Усе почалося за кілька днів після мого дня народження. За календарем купальний сезон завершувався. Однак погода про настання вересня й знати не хотіла. Після такого серпня, геть перепсованого дощами, літо показувало все, на що було здатне, і про його запізнілі успіхи можна було прочитати на чорній дошці біля щита товариства порятунку на водах: «Повітря — 29°, вода — 20°, вітер — південно-східний, переважно ясно».

Поки Фріц Тручинський, обер-єфрейтор авіації, надсилав нам листівки з Парижа, Копенгагена, Осло й Брюсселя — він весь час бував у відрядженнях — ми з Марією непогано засмагли. У липні ми мали постійне місце на сонячному боці сімейних купалень. Але там Марія вже не знала куди дітися від банальних жартиків шести- й семикласників у червоних штанях з гімназії Конрада, а також від занудних освідчень одного просторікуватого випускника середньої школи Петрі, тож у середині серпня ми відмовилися від сімейних купалень і знайшли собі багато спокійнішу місцину в жіночій купальні — неподалік від води, де опасисті й астматичні жінки сопіли, мов хвилі балтійського прибою, заходили у воду лише по свої здуті вени під жижками, а малишня, гола й погано вихована, боролася з долею, тобто ліпила з мокрого піску замки, які одразу й розсипалися.

Жіноча купальня — це коли жінки на пляжі самі, без чоловіків, і гадають, що їх ніхто не бачить, а юнакові, якого мусив приховувати в собі Оскар, лишалося тільки заплющувати очі, щоб не стати мимовільним свідком нескромних виявів жіночого єства.

Ми лежали на піску. Марія — в зеленому купальнику з червоною облямівкою, я — в своєму синьому. Пісок дрімав, море дрімало, розтоптані мушлі нас уже не слухали. Бурштин, який нібито проганяє сон, був десь інде, вітер, що, згідно з погодним зведенням на чорній дошці, віяв з південного сходу, теж помалу задрімав, і навіть усе безкрає, запевне перевтомлене небо вже не могло стримати позіхів. Та й ми з Марією трохи зморилися. Ми вже викупались, а після купання, а не перед ним, попоїли. Тепер вологі камінці — незадовго до цього то були ще вишні — лежали поряд з уже сухими, аж білими, й легенькими торішніми камінцями.

Спостерігаючи всю цю скороминущість, Оскар сипав пісок упереміж із тисячорічними, однорічними й ще зовсім свіжими вишневими камінцями на свій барабан — це був у нього такий собі пісочний годинник — і, граючись костями, намагався уявити себе в ролі смерти. Під теплою, сонною Маріїною плоттю я бачив окремі частини її кістяка, які запевне не дрімали, милувався просвітом між ліктьовою й променевою кістками, ковзав поглядом угору-вниз її хребтом і бавився в лічилку, проникав крізь обидва отвори в крижах і розважався, споглядаючи мечовидний відросток.

Але Марія, так ніби поруч я в ролі смерти зовсім і не забавлявся з пісочним годинником, ворухнулася, наосліп, покладаючись лише на свої пальці, сягнула рукою до пляжної сумки й щось там пошукала. Тим часом я вицідив рештки піску з останніми камінцями на вже напівприсипаний барабан. Марія так і не знайшла того, що шукала — мабуть, свою губну гармоньку, — отож перекинула сумку, і на пляжній підстилці ту ж мить опинилася ніяка не губна гармонька, а мішечок з порошком для маренкової шипучки.

Марія вдала, немовби здивувалась. А може, вона й справді здивувалась. Щодо мене, то я був таки здивований і не раз запитував себе тоді, запитую ще й тепер: як